Талiсман - Стівен Кінг

тривало кілька днів, а вечір був цілим життям, пересипаним загравами, музикою і почуттями. «Кляті гігантські кулі вогню, — подумав Джек. — Я достоту не сповна розуму». Він удруге за останню годину, як йому здавалося, поглянув на маленький годинник на торпеді — і побачив, що три години проскочили повз нього. Пісня «Бігти крізь джунглі» виповнювала повітря. Вовк постійно рухав головою вгору-вниз, безупинно посміхався і вишукував найкращі дороги. Крізь заднє вікно було видно весь обшир неба, помережаного сутінковими барвами — багрянцем, блакиттю і особливим глибоко-червоним, притаманним кожній заграві. Джек пам’ятав кожну подробицю своєї довгої-довгої подорожі, кожне слово, кожен обід, кожен музичний акорд, Зута Сіма чи Джона Фоґерті, або просто шум вітру, яким розважав себе Вовк, але справжня протяжність дороги зменшилася у його свідомості до концентрованого діаманта. Він спав на м’якому, як подушка, задньому сидінні, розплющуючи очі при світлі дня чи в темряві, при сонячному сяйві або при зірках. Особливо гостро він запам’ятав мить, коли при перетині кордону Нової Англії Талісман знову почав сяяти, повідомляючи про повернення звичайного часу — а може, це час сам повернувся до Джека Сойєра — то були обличчя людей, які намагалися зазирнути на заднє сидіння «Ельдорадо» (люди на парковках, моряк і якась бикувата дівчинка у відкритому автомобілі на світлофорі у сонячному містечку в Айові, худорлявий малий із Огайо, вбраний у мотоциклетну форму в стилі «Будемо відриватися», щоб подивитися, чи не завітав до них Мік Джаґґер або Френк Сінатра. Ні, народ, тільки ми. Сон і далі не відпускав його. Якось він прокинувся (у Колорадо? Іллінойсі?) від бемкання рок-музики. Вовк клацав пальцями і повільно вів велику машину в палаюче помаранчево-багряно-блакитне небо. Річард десь роздобув книжку й уже читав її при світлі пасажирської лампи «Ельдорадо». Книжка називалася «Мозок Брока». Річард завжди знав, котра година. Джек підвів очі вгору і дозволив музиці й вечірнім барвам заколисати його. Вони зробили це, вони все зробили… все, крім того, що потрібно зробити в порожньому курортному містечку в Нью-Гемпширі.

П’ять днів чи одні довгі, замріяні сутінки? «Бігти крізь джунглі». Саксофон-тенор Зута Сміта виводив: «Ось історія для тебе, чи сподобалась вона?». Річард був його братом, його братом.

Коли Талісман ожив у чарівній заграві п’ятого дня, до Джека повернулося відчуття часу. «Оутлі, — подумав він шостого дня. — Я б міг показати Річарду Оутлі й те, що лишилося від пивниці, я міг би показати Вовку шлях…» Але йому не хотілося знову бачити Оутлі, це не приносило ні радості, ні задоволення. І тепер він збагнув, як близько підійшов і як же далеко вони були, доки він плив хвилями часу, наче продирався крізь павутиння. Вовк вивіз їх на широку дорогу І-95. Тепер вони були в Коннектикуті, й до Аркадія-Біч та узбережжя лишалося тільки кілька штатів. Відтепер Джек рахував і милі, і хвилини.

2

Увечері, двадцять першого грудня, о четвертій сорок п’ять, за три місяці відколи Джек Сойєр повернув своє обличчя — і свої надії — на захід, чорний «Кадилак-Ельдорадо» опинився на засипаній гравієм під’їзній доріжці готелю «Сади Альгамбри» у містечку Аркадія-Біч штату Нью-Гемпшир. На заході м’яка заграва мерехтіла прощальними відтінками червоного і помаранчевого, що перетворився на жовтий… і синій… і королівський багряний. У садах голі гілочки тулилися докупи на колючому зимовому вітрі. Поміж них іще тиждень тому було дерево, яке ловило і їло дрібних тварин — бурундуків, птахів, а також худого, сухореброго кота портьє. Це дерево миттю зачахло. Інші рослини в саду продовжували спати.

Шини «Ельдорадо» підскакували і тріщали по гравію. Зсередини долинали звуки «Кріденс Кліавоте Ревайвал». «Люди, що знають мою магію, — виспівував Джон Фоґерті, — заповнили землю димом».

«Кадилак» відчинився перед широкими двостулковими дверима. За ними була тільки темрява. Подвійні фари згасли і довжелезне авто стояло в темряві. Білий дим виривався з його вихлопної труби, а помаранчеві зупинні вогні блимали.

Ось і настав кінець дня. Останні спалахи заграви осявали західне небо.

Тут.

Просто тут і просто зараз.

3

Прозоре, непевне світло наповнювало задню частину «кадилака». Талісман мерехтів…, але блиск його був легким, наче сяйво світлячка на порозі смерті.

Річард повільно повернувся до Джека. Його обличчя було невиразним і переляканим. Він обома руками стискав Карла Саґана, жмакаючи папір палітурки, як праля мала б віджимати простирадло.

«Річардів Талісман», — подумав Джек і всміхнувся.

— Джеку, ти хочеш…

— Ні, — відповів Джек. — Зачекай, доки я тебе покличу.

Праворуч він відчинив задні двері й вийшов із машини, а тоді озирнувся на Річарда. Річард зменшився і зіщулився на сидінні, продовжуючи жмакати обкладинку. Він мав дуже нещасний вигляд. Не довго думаючи, Джек на мить повернувся, і поцілував Річарда у щоку. На мить Річард обійняв Джека за шию і притиснув до себе. А тоді відпустив його. Кожен із них нічого не сказав.

4

Джек рушив до сходів, що вели у нижній вестибюль… а тоді повернув праворуч і ненадовго пішов до краю під’їзної доріжки. Там стояла металева огорожа. За нею потріскані скелі каскадом спадали на пляж. А далі праворуч на тлі темного неба височіли американські гірки «Дивосвіту Аркадії».

Джек повернув обличчя на схід. Вітер проривався крізь англійські сади й відкидав за спину волосся з його чола.

Він тримав кулю в руках, ніби це був дар океану.

5

Двадцять першого грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де води й суша зливаються воєдино і, тримаючи в руках одну цінну річ, вдивлявся в непорушний нічний Атлантичний океан. Того дня хлопчику виповнилося тринадцять років, хоча він забув про це, і був він надзвичайно красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Хлопчина стояв там, думаючи про матір і про номери, які вони тут винаймали. Чи вмикатиме вона світло? Джек підозрював, що так.

Джек повернувся, і очі його горіли у світлі Талісмана.

6

Лілі навпомацки шукала на стіні вмикач тремтливою кістлявою рукою. Вона знайшла його й увімкнула світло. Якби хтось побачив її тієї миті, то йому б захотілося відвернутися. За останній тиждень рак різко взявся за неї, ніби відчував, що може щось завадити йому та зіпсувати всю гульню. Лілі Кавано тепер важила сімдесят вісім фунтів. Шкіра її стала землистою, як пергамент, що обтягнув череп. Коричневі кола під очима назавжди почорніли. Очі в очницях відображали виснажену, гарячкову мудрість.