Танок драконів - Джордж Мартін

— І таким чином накликав би Робертів келеп і на себе, і на Дорн,— мовив Жабка.— Мій батько був не проти почекати, поки королевич Вісерис збере армію.

— Ваш батько?

— Князь Доран,— хлопець знову опустився на одне коліно.— Ваша світлосте, маю честь називатися Квентином Мартелом, княжичем Дорнським і вашим вірнопідданим.

Дані розсміялася.

Дорнський княжич почервонів, а придворні й радники здивовано поглянули на неї.

— Ваша ясновельможносте,— запитав Скагаз Гирявий по-гіскарському,— чому ви смієтеся?

— Його ж усі кличуть жабкою,— відповіла Дані,— і ми щойно дізналися чому. В Сімох Королівствах дітям розповідають казки про жаб, які від поцілунку своєї справжньої коханої перетворюються на зачарованих королевичів.

Усміхнувшись дорнським лицарям, вона знову перейшла на загальну мову.

— Скажіть, княжичу Квентине, ви зачарований?

— Ні, ваша світлосте.

— Так я і думала...— («Не зачарований і сам не зачаровує, на жаль. Шкода, що княжич саме він, а не той широкоплечий з пісочною чуприною»).— Але ви прибули в надії на поцілунок. Хочете пошлюбити мене. Адже ж так? Ваш подарунок — це ви сам. Якщо я хочу отримати Дорн, це ми з вами маємо скріпити пакт замість Вісериса і вашої сестри.

— Мій батько сподівався, що я вам видамся прийнятною партією.

— Та ти щеня,— презирливо розреготався Дааріо Нагарне.— Королеві потрібен чоловік, а не малий скиглій. Ти не годишся в чоловіки такій жінці. Либонь, ще й досі, облизуючи губи, ти відчуваєш на них смак матусиного молока?

Почувши такі слова, сер Герис Дринквотер потемнів з обличчя.

— Припни язика, перекупний меч. Ти говориш до княжича Дорнського.

— І до його мамки, я бачу,— небезпечно посміхнувся Дааріо, погладивши великими пальцями руків’я своїх мечів.

Скагаз нахмурився, як умів хмуритися тільки він.

— Для Дорну хлопець, може, й підійшов би, але Міріну потрібен король гіскарської крові.

— Знаю я цей Дорн,— сказав Резнак мо Резнак.— Дорн — це піски і скорпіони, а ще похмурі червоні гори, які шкваряться на сонці.

Йому відповів княжич Квентин.

— Дорн — це п’ятдесят тисяч списів і мечів, готових служити нашій королеві.

— П’ятдесят тисяч? — глузливо кинув Дааріо.— Я налічив тільки три.

— Годі,— припечатала Данерис.— Княжич Квентин перетнув півсвіту, щоб піднести мені свій подарунок, і я не дозволю поводитися з ним так нешанобливо,— сказала вона й обернулася до дорнян.— Шкода, що ви не прибули рік тому. Я вже заручена зі шляхетним Гіздаром зо Лораком.

— Ще не пізно...— почав був сер Герис.

— Про це судити мені,— мовила Данерис.— Рензаче, потурбуйтеся, щоб княжича і його компаньйонів оселили в покоях відповідно до їхнього високого походження й подбали про їхні потреби.

— Як зволите, ваша ясновельможносте.

— Тоді на сьогодні все,— підвелася королева.

Дааріо і сер Баристан рушили за нею нагору, в її палати.

— Це все змінює,— заговорив літній лицар.

— Нічого це не змінює,— озвалася Дані, в той час як Іррі знімала з неї корону.— Яка користь із трьох людей?

— Трьох лицарів,— сказав Селмі.

— Трьох брехунів,— похмуро мовив Дааріо.— Вони мене обдурили.

— І підкупили, не сумніваюся.

Він навіть не заперечував. Дані розгорнула пергамент і ще раз його роздивилася. «Браавос. Це укладалося у Браавосі, коли ми мешкали в особняку з червоними дверима». Чому це змушувало її так дивно почуватися?

Їй пригадався нічний кошмар. «Іноді сни справджуються». Може, Гіздар зо Лорак працює на ворожбитів, і саме це й означав сон? Може, сон — це послання? Може, боги кажуть їй забути про Гіздара й натомість побратися з дорнським княжичем? У голові заворушився якийсь спогад.

— Пане Баристане, який герб дому Мартелів?

— Променисте сонце, пробите списом.

«Син сонця». Її прошив дрож.

— Тіні й шепоти...

Що ще тоді сказала Квейт? «Кобила біла і син сонця. Був там ще лев і дракон. Чи дракон — це я?» Стережися напахченого сенешаля. Це вона добре пам’ятала.

— Сни і пророцтва. Чому вони завжди такі загадкові? Ненавиджу! Ох, залиште мене, сер. Завтра весілля.

Уночі Дааріо Нагарне робив з нею все, що тільки чоловік може робити з жінкою, і вона охоче віддавалася. Останнього разу, коли сонце вже сходило, вона вустами змусила його прутень затверднути, як колись давно навчила її Дорея, а потім, осідлавши його, скакала так шалено, що в нього знову відкрилася рана, й на одну солодку мить Дані не могла б сказати, чи це він у ній, чи це вона у ньому.

Та коли в день її весілля встало сонце, встав і Дааріо Нагарне, вдягнувся і застебнув пояс із мечем і стилетом, прикрашеними блискучими золотими розпусницями.

— Ти куди? — запитала Данерис.— Забороняю тобі сьогодні робити вилазку.

— Королево, ти жорстока,— сказав капітан.— Якщо я не матиму змоги порубати трохи твоїх ворогів, як мені втішатися, поки ти братимеш шлюб?

— До ночі в мене вже не буде ворогів.

— Ще тільки світанок, солодка королево. День довгий. Є час для останньої вилазки. Привезу тобі весільний подарунок — голову Брунатного Бена Плама.

— Ніяких голів,— наполягала Дані.— Колись ти привозив мені квіти.

— Нехай Гіздар возить тобі квіти. Він, звісно, не такий, щоб самому нахилися й зірвати кульбабу, але у нього є слуги, які радо це зроблять за нього. Можна мені вже йти?

— Ні.

Їй хотілося, щоб він залишився й обійняв її. «Одного дня він поїде й не повернеться,— подумала вона.— Одного дня груди йому проб’є який-небудь лучник, або на нього накинуться зі списами, мечами й топорами десятеро солдатів — десятеро майбутніх героїв». П’ятеро з них загинуть, але від цього її горе не стане менш нестерпним. «Одного дня я його втрачу, як втратила сонце-й-місяць свій. Але, боги, будь ласка, не сьогодні».

— Вертайся в ліжко й поцілуй мене,— сказала вона. Ніхто ніколи не цілував її, як Дааріо Нагарис.— Я — твоя королева, і я наказую тобі кохатися зі мною.

Вона сказала це жартома, але на цих словах погляд його очей став твердим.

— Кохатися з королевами — робота королів. Цим займеться шляхетний Гіздар, коли ви поберетеся. Якщо він занадто високородний для такої пітної роботи, він має слуг, які радо за нього робитимуть і це. А можеш вкласти до себе в ліжко дорнського малого,