Танок драконів - Джордж Мартін

— Втратили шістьох коней, серед них і мого.

— Померло двоє, один з них лицар. Впало четверо коней. Одного вдалося знову поставити на ноги. Решта здохли. Два дестрієри й один ступак.

Люди назвали це «льодяним ліком». Найбільше потерпав обоз: гинули коні, люди пропадали безвісти, вози переверталися й ламалися.

— Коні грузнуть у снігу,— казав Джастин Масі королю.— Люди губляться або просто сідають і вмирають.

— Нехай,— відтяв король Станіс.— Ідемо далі.

Північани на своїх гаронах і у «ведмежих лапах» почувалися набагато краще. Чорний Донел Флінт і його зведенюк Артос втратили тільки одного вояка. Лідли, Були й Норі взагалі нікого не втратили. Загубився один з мулів Моргана Лідла, але Лідл, схоже, був упевнений, що його поцупили Флінти.

«Пущанський Насип від Вічнозиму відділяє сто льє лісу. Триста миль кручого польоту. П’ятнадцять днів». П’ятнадцятий день переходу сплив, а військо подолало менш ніж половину шляху. За ним тягнувся слід з розбитих возів і мерзлих трупів, похованих під снігом. Аша не бачила ні сонця, ні місяця, ні зірок уже стільки часу, що почала сумніватися, чи вони їй узагалі не наснилися.

Лише на двадцятий день переходу вона врешті звільнилася від кайданів на ногах. Пізнього пообіддя один з коней, запряжених у її фургон, упав просто на дорозі. Заміни йому не знайшлося: всі тягловики, які ще лишилися, потрібні були для возів з харчами і фуражем. Під’їхав сер Джастин Масі й наказав зарізати коня на м’ясо, а фургон порубати на дрова. А потім зняв з Аші кайдани й потер їй затерплі литки.

— Коня для вас я не маю, міледі,— сказав він,— а якщо я візьму вас до себе на коня, він не витримає. Вам доведеться йти пішки.

Від кожного кроку в Аші від болю пульсувала кісточка. «Скоро заніміє від холоду,— вмовляла вона себе.— За годину я вже ніг не відчуватиму». І вона майже не помилилася: це відбулося швидше, ніж вона думала. Заки темрява зупинила валку, Аша вже кульгала, сумуючи за комфортом своєї рухомої в’язниці. «В тих ланцюгах я зовсім ослабла». На вечерю вона прийшла така виснажена, що заснула за столом.

На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного переходу доїли останні овочі. На тридцять другий день закінчилися зерно й фураж. Цікаво, думала Аша, скільки днів людина здатна протриматися на сирій мерзлій конині?

— Бранч присягається, що ми всього за три дні від Вічнозиму,— сказав королю Ричард Горп, коли закінчився «льодяний лік».

— Це якщо ми покинемо всіх немічних,— мовив Корліс Пенні.

— Немічних і так уже не врятувати,— наполягав Горп.— Ті, хто ще не зовсім знесилів, або швидко дійдуть до Вічнозиму, або теж помруть.

— Цар світла допоможе нам узяти замок,— сказав сер Годрі Фаринг.— Якби з нами була леді Мелісандра...

Нарешті, після кошмарного дня, коли валка просунулася на якусь милю, втративши при цьому дюжину коней і чотирьох людей, лорд Пізбері накинувся на північан.

— Цей перехід від початку був божевільною ідеєю. Щодня помирає дедалі більше людей, і за віщо? За якесь дівчисько?

— За Недову доньку,— сказав Морган Лідл. Він був другим з трьох синів, тож інші вовки називали його Середульшим Лідлом, але здебільшого позаочі. Саме Морган мало не зарубав Ашу в бою під Пущанським Насипом. Пізніше, під час переходу, прийшов до неї просити вибачення... за те, що в гарячці бою обізвав її лярвою, а зовсім не за те, що хотів топором їй голову надвоє розрубати.

— За Недову доньку,— луною підхопив Барило Вул.— І ми отримаємо і її, і замок, якщо ви, пихаті південні вискочні, не обмочите свої атласні штанці через дрібний сніжок.

— Дрібний сніжок?! — м’який дівчачий рот Пізбері скривився від люті.— Це ви нарадили цей безглуздий похід, Вуле. Я починаю підозрювати, що ви з самого початку працювали на Болтона. Так було? Це він вас підіслав нашіптувати отруйні слова королю на вухо?

— Лорд Песбери,— розреготався йому в обличчя Барило.— Був би ти чоловіком, я б тебе за таке убив, але меч у мене з надто вже доброї криці, щоб плямити його кров’ю боягуза,— сказав він, хильнув елю й витер губи.— Так, люди помирають. І до Вічнозиму ще чимало помре. То й що? Це війна. На війні люди гинуть. Так і має бути. Так завжди було.

Сер Корліс Пенні кинув на вождя клану недовірливий погляд.

— Ви хочете померти, Вуле?

Північанина це, здається, розважало.

— Я хочу жити вічно у краю, де літо триває тисячу років. Я хочу замок у хмарах, щоб згори дивитися на землю. Я хочу, щоб мені знову було двадцять шість. У двадцять шість я міг цілий день битися і цілу ніч кохатися. Але наші хотіння не мають значення.

Зима вже на підході, хлопче. А зима — це смерть. То краще нехай мої люди загинуть за Недову донечку, ніж замерзнуть у снігу, самотні й голодні, плачучи сльозами, які крижанітимуть у них на щоках. Ніхто не складає пісень про тих, хто так загинув. Я вже старий. Для мене ця зима — остання. Тому я хочу перед смертю скупатися в Болтоновій крові. Хочу відчути її бризки в себе на обличчі, коли мій топір глибоко вгризеться Болтонові в череп. Хочу злизати її з вуст і померти, відчуваючи на язиці її смак.

— Так! — закричав Морган Лідл.— Кров і криця!

Усі горяни підхопили його клич, гупаючи по столу своїми кухлями й пивними рогами, наповнюючи гуркотом королівське шатро.

Аша Грейджой і сама не відмовилася б зараз від бою. «Одненького бою, щоб покласти край цим мукам. Криця проти криці, рожевий сніг, потрощені щити й відрубані кінцівки — і все закінчиться».

Наступного дня пластуни натрапили на покинуте село між двома озерами: то було вбоге і злиденне місце — декілька хаток, загальна світлиця і сторожова башта. Ричард Горп наказав зупинитися, хоча того дня армія просунулася не більш як на півмилі, а до темряви лишалося ще декілька годин. Заки в село дотягнулися обоз і ар’єргард, уже зійшов місяць. З ними прийшла й Аша.

— У цих озерах водиться риба,— сказав до короля Горп.— Ми прорубаємо у кризі ополонки. Північани вміють це робити.

Навіть у своєму широкому хутряному плащі й важких латах Станіс нагадував людину, яка однією ногою стоїть у могилі. Те м’ясо, яке ще лишалося на його рослявому худому тілі в Пущанському Насипі, за перехід усохло зовсім. Шкіра обтягувала