Танок драконів - Джордж Мартін

— Не забувайте, що до нас приєднається Арнольф Карстарк з військом,— сказав Гарвуд Фел.— І Морс Амбер. Північан з нами буде не менше, ніж з лордом Болтоном. На північ від замку — густі ліси. Зможемо збудувати рухомі башти, тарани...

«І покласти тисячі вояків»,— подумала Аша.

— Може, найкраще перезимувати тут? — запропонував лорд Пізбері.

— Перезимувати? — прогуркотів Барило.— І скільки, на вашу думку, Галбарт Гловер має в коморах харчів і фуражу?

Тоді сер Ричард Горп, лицар з поганим обличчям і метеликами «мертва голова» на сюрко, сказав, обернувшись до Станіса:

— Ваша світлосте, ваш брат...

Король не дав йому договорити.

— Ми всі знаємо, як би вчинив мій брат. Роберт учвал прилетів би під браму Вічнозиму, розтрощив їх келепом і, переїхавши уламки, лівою рукою убив би Руза Болтона, а правою — Байстрюка,— мовив він і звівся на ноги.— Я не Роберт. Але ми підемо на Вічнозим і звільнимо його... або загинемо у спробі це зробити.

Та хай які сумніви зринали у лордів, простолюд, схоже, вірив у свого короля. Станіс розбив на Стіні дикунів Манса Рейдера й вигнав з Пущанського Насипу Ашу з її залізнородними; він — брат Роберта, переможець уславленого морського бою під Білим островом, це він утримував Штормокрай протягом усього Робертового повстання. І в нього меч героя, чарівний Світлоносець, який сяє вночі.

— Наш ворог не такий грізний, яким видається,— запевнив сер Джастин Ашу в перший день походу.— Руза Болтона бояться, але не люблять. А його друзі Фреї... Північ не забула Червоного весілля. Кожен лорд, який зараз у Вічнозимі, втратив там родичів. Станісові доволі буде пустити Болтону кров — і північани його покинуть.

«Так ви сподіваєтеся,— подумала Аша,— але спершу треба пустити йому кров. Тільки дурень дезертирує від переможця».

Першого дня сер Джастин під’їжджав до її фургона з дюжину разів — привозив їжу, напої і новини про похід. Кремезний і дебелий, рожевощокий, з блакитними очима й розвіяною вітром лляною чуприною, він багато усміхався, нескінченно жартував і був дуже уважним тюремником, який постійно турбувався про зручність полонянки.

— Він тебе хоче,— сказала Ведмедиця після третього його візиту.

Насправді її звали Алісаною з дому Мормонтів, але своє прізвисько вона носила так само природно, як і кольчугу. Невисока, оцупкувата, м’язиста спадкоємиця Ведмежого острова мала широкі стегна, пишну пазуху й великі мозолясті долоні. Навіть спати вона лягала у кольчузі, накриваючись шубою; під тою кольчугою була дублена шкіра, а під нею, для тепла, овчина вовною до тіла. В усьому цьому одязі вона була ширша, ніж довша. «Але грізна». Іноді Аша Грейджой забувала, що вони з Ведмедицею майже одного віку.

— Він хоче не мене, а мої землі,— озвалася Аша.— Йому потрібні Залізні острови.

Вона бачила ці ознаки. Проходила це вже з іншими залицяльниками. Власні родинні маєтності Масі, розташовані далеко на півдні, були вже для нього втрачені, тож йому доведеться або вигідно одружитися, або обмежитися роллю простого лицаря при королівському дворі. Станіс не виправдав сподівань сера Джастина на шлюб з дикунською королівною, про яку стільки наслухалася Аша, тож тепер він звернув погляд на неї. Без сумніву, він мріє всадовити її на Скелястий престол на Пайку, а потім через неї правити як її лорд і володар. Для цього доведеться звільнити її від теперішнього лорда й володаря, певна річ... поминаючи вже дядька, який і видав Ашу заміж. «Навряд чи вийде,— розсудила Аша.— Вороняче Око з’їсть сера Джастина на сніданок і навіть не ригне».

Але це не мало значення. Батькові землі ніколи їй не належатимуть, хай кого вона пошлюбить. Залізнородні важко пробачають, а Аша вже двічі зазнала поразки. Першого разу — на царезборах від дядька Юрона, а потім у Пущанському Насипі — від Станіса. Більш ніж достатньо, щоб визнати її не гідною правити. Шлюб з Джастином Масі чи з яким іншим лордійчуком Станіса Баратеона зробить тільки гірше. «А кракенова донька, виявляється, звичайна жінка,— казатимуть капітани й королі.— Ви тільки подивіться, як вона розставляє ноги перед цим м’якотілим лордом з царини».

Та якщо сер Джастин волів завоювати її прихильність їжею, вином і плітками, Аша не збиралася його знеохочувати. З нього краще товариство, ніж з небалакучої Ведмедиці, бо Аша серед п’ятьох тисяч ворогів зовсім самотня. Трис Ботлі, Карл-Дівиця, Кром, Роґон і решта їхнього знекровленого загону лишилися в Пущанському Насипі, в підземеллях Галбарта Гловера.

Першого дня військо пройшло двадцять дві милі, порахували провідники, яких надала леді Сибелла,— слідопити й мисливці, присяжні Пущанського Насипу, з клановими прізвищами Форестер і Вудз, Бранч і Боул. Другого дня військо здолало двадцять чотири милі, й авангард, вийшовши за володіння Гловерів, зайшов у гущавину вовчого лісу. «Р’глоре, пошли нам своє світло, яке проведе нас через темряву»,— молилися увечері віряни, зібравшись навколо ревучого багаття біля королівського шатра. Усі вони були південними лицарями й солдатами. Королівська рать, сказала б Аша, але все не так просто: рать королеви, а не короля, як підкреслювали інші вихідці зі штормових і коронних земель, причому їхня королева — ота червона жінка в Чорному замку, а не дружина Станіса Баратеона, яка залишилась у Східній-варті-на-морі. «О Царю світла, молимо тебе: зверни на нас своє вогненно око, обережи нас і зігрій,— співали вони до полум’я,— ніч-бо темна і повна жахіть».

Вів молитву здоровань-лицар на ім’я сер Годрі Фаринг. «Годрі Велеторіз. Видатне ім’я для мізерного чоловіка». Фаринг під кірасою і кольчугою був широкоплечий і м’язистий. Але водночас він був зарозумілий і марнославний, як здалося Аші, жадібний до слави, глухий до обачності, спраглий похвали й зневажливий до простолюду, вовків і жінок. В останньому він дуже нагадував свого короля.

— Дозвольте мені їхати на коні,— попросила Аша сера Джастина, коли він під’їхав до фургона з половиною окосту.— Я в цих ланцюгах збожеволію. Тікати я не буду. Даю слово.

— Якби я міг, міледі! Ви ж полонянка короля, а не моя.

— Ваш король не повірить слову жінки.

— З якого дива,— заревіла Ведмедиця,— нам вірити слову когось із залізних після того, як твій брат повівся у Вічнозимі?

— Я не Теон,— наполягала Аша... але ланцюгів з неї не зняли.

Коли сер Джастин чвалом рушив у голову валки, Аша зловила себе на спогадах про останню зустріч з матір’ю. Це було на Гарло, у