Битва королів - Джордж Мартін

Чорночубий перекупний меч обернув голову, оцінюючи завдання.

— Власникам барахла це не сподобається.

— Я на це й не розраховую. Так і буде: хай нарешті знають, за що проклинаються лихого покруча-демона.

— Битися будуть.

— Аби не перемогли.

— А що робити з тими, хто тут живе?

— Дай їм достатньо часу, щоб зібрати речі, а тоді виганяй геть. Тільки постарайся нікого не вбити, це ж не ворог. І більше ніяких ґвалтувань! Тримай своїх людей в руках, чорт забирай.

— Вони перекупні мечі, а не септони,— сказав Брон.— Далі ви скажете, що вони ще й тверезі всі мають бути.

— Непогано було б.

Тиріон був би не від того, щоб мури міста стали вдвічі вищі й утричі товщі. Хоча, по правді, це байдуже. Товсті мури й високі вежі не врятували ні Штормокраю, ні Гаренхолу, ні навіть Вічнозиму.

Йому пригадався Вічнозим таким, яким він його бачив. Не такий гротесково величезний, як Гаренхол, не такий солідний і неприступний на вигляд, як Штормокрай, але в його камінні вчувалася велика міць — було відчуття, що за цими мурами людина може почуватися в безпеці. Новина про падіння замку шокувала всіх. «Боги однією рукою дають, а другою відбирають»,— пробурмотів Тиріон собі під ніс, коли Вейрис повідомив йому. Віддали Старкам Гаренхол, але забрали Вічнозим,— нерівнозначний обмін!

Безперечно, Тиріон мав би радіти. Робу Старку доведеться повернутися на Північ. Якщо він не здатен захистити власну оселю й огнище, який з нього король? А це дасть перепочинок Заходу, дому Ланістерів, і все ж...

З часу, проведеного зі Старками, Тиріон дуже слабко пригадував Теона Грейджоя. Жовторотий юнак, завжди усміхнений, вправний з луком; важко було уявити його лордом Вічнозиму. Лордом Вічнозиму завжди буде Старк.

Йому пригадався богопраліс — високі чатові дерева, озброєні сіро-зеленою глицею, велетенські дуби, кущі глоду, і ясені, і сосни-солдати, а в самому центрі — серцедерево, що нагадувало якогось білого велета, замороженого в часі. Тиріон навіть запах цього місця відчув — земляний і задуманий, запах віків,— і йому пригадалося, як темно було в тому лісі навіть за білого дня. «Той ліс — ось Вічнозим. Ось Північ. Ніколи я ще не почувався таким чужим, як там,— непроханим самозванцем». Цікаво, подумав він, а Грейджої теж так почуватимуться? Може, замок і буде їхній, а от богопраліс — ніколи. Ні за рік, ні за десять, ні за п’ятдесят.

Тиріон Ланістер помалу пустив коня до Брудної брами. «Що тобі до Вічнозиму? — нагадав він собі.— Радій, що він упав, і придивись до власних мурів». Брама була відчинена. Всередині, на ринковій площі, стояли біч-о-біч три великі метавки, зазираючи за зубчасті стіни, як три величезні пташки. Коромисла їхні були витесані зі стовбурів двох старих дубів і окуті залізом, щоб не тріснули. Золоті плащі дали їм прізвисько «три шльондри», адже це вони, спокусниці, перші вітатимуть Станіса. «Будемо сподіватися».

Тиріон підбив каблуками коня і клусом в’їхав у Брудну браму, вгризаючись у людський потік. Позаду «шльондр» натовп порідшав, а далі відкрилася порожня вулиця.

Дорогою до Червоної фортеці його нічого не затримало, а от у Вежі правиці він виявив дюжину розлючених шкіперів, які чекали в залі аудієнцій: прийшли з протестом проти вилучення їхніх кораблів. Тиріон щиро перед ними вибачився й пообіцяв по війні виплатити компенсацію. Але це їх мало задовольнило.

— А якщо переможемо не ми, мілорде? — запитав один браавосянин.

— Тоді попросите компенсації в короля Станіса.

Заки Тиріон їх спекався, вже дзвонили дзвони, й він збагнув, що запізниться на присягу. Він мало не біг через двір і протиснувся в переповнений замковий септ, коли Джофрі вже застібав білі шовкові плащі на плечах двох нових членів королівської варти. Ритуал вимагав, щоб присутні стояли, тож Тиріону видно було хіба стіну шляхетних задів. З іншого боку, коли новий верховний септон закінчить приймати у двох лицарів урочисту присягу й іменем Сімох помаже їх, Тиріон опиниться у вигідному становищі: зможе забратися звідси першим.

Він схвалював сестрине рішення обрати сера Балона Свона замість загиблого Престона Грінфілда. Свони — лорди Прикордоння, гонорові, могутні й обачні. Пославшись на нездужання, лорд Гуліан Свон сидів у себе в замку, участі у війні не беручи, але його старший син приєднався до Ренлі, а тепер до Станіса, тоді як Балон — молодший — служив на Королівському Причалі. Якби в нього був і третій син, той би, підозрював Тиріон, долучився б до Роба Старка. Може, і не найгідніше поводження, зате мудре: хай хто виборе Залізний трон, а Свони сподіваються вціліти. Крім гарного походження, юний сер Балон міг пишатися відвагою, ввічливістю й непоганим володінням зброєю: він добре вправлявся зі списом, ще краще — з моргенштерном, і неперевершено — з луком. Служитиме він з честю й мужністю.

На жаль, того самого Тиріон не міг сказати про другого обранця Серсі. Сер Озмунд Кетлблек зовні був досить показний. Височенний — шість футів і шість дюймів, жилавий і м’язистий; коли він не усміхався, гакуватий ніс, кущисті брови й каштанова борода лопатою надавали його обличчю лютого виразу. Низькородний, звичайний лицар-бурлака, Кетлблек цілком завдячував своїм підвищенням Серсі, й саме тому, без сумніву, вона його й обрала. «Відданість сера Озмунда дорівнює його хоробрості»,— пояснила вона, називаючи Джофрі його ім’я. На жаль, так і було. «Чесний» сер Озмунд продавав її таємниці Брону з того самого дня, як вона його найняла, але цього, звісно, Тиріон їй розповісти не міг.

Не варто нарікати, вирішив він. Це призначення означало додаткові вуха поблизу короля, про які не відає сестра. І навіть якщо сер Озмунд виявиться останнім боягузом, навряд чи він буде гіршим за сера Бороса Блаунта, який нині замешкав у підземеллях у Розбі. Сер Борос супроводжував Томена й лорда Гайлза, коли на них зненацька наскочив сер Джейслін Байвотер із золотими плащами; сер Борос здав свого підопічного з такою готовністю, що старого сера Баристана Селмі це б розлютило не менше, ніж Серсі: гвардієць королівської варти має ціною власного життя захищати короля й королівську родину. Сестра наполягла, щоб Джофрі за зраду й боягузтво позбавив Блаунта білого плаща. «А тепер вона замінила його людиною такою самою порожньою».

Молитва, присяга й помазання забрали більшу частину ранку. У Тиріона вже й ноги заболіли. Він нетерпляче переміщав вагу з однієї ноги на другу. За кілька рядів попереду стояла