Битва королів - Джордж Мартін

— Ваша світлосте,— звернувся він до Дані,— пам’ятайте про Міррі Маз-Дуур.

— Я пам’ятаю,— рішучо мовила Дані.— Я пам’ятаю, які вона мала знання. А вона ж бо була проста мейгі.

— Дитина говорить мудро, як старуха,— слабко посміхнувся Піят Прі.— Дай мені руку — я проведу тебе.

— Я не дитина,— мовила Дані, але взяла його за руку.

Під чорними деревами було темніше, ніж здавалося на перший погляд, а дорога виявилася довшою. Хоча стежка, ввижалося, вела прямо з вулиці до дверей палацу, скоро Піят Прі звернув убік. Коли Дані запитала його, ворожбит тільки відказав:

— Крізь центральний вхід можна зайти, але не можна вийти. Спом’яніть мої слова, королево. Дім Невмирущих будувався не для смертних. Якщо вам дорога ваша душа, стережіться і робіть так, як скажу.

— Все робитиму так, як скажете,— пообіцяла Дані.

— Коли увійдете, опинитеся в кімнаті з чотирма дверима: одні — з яких ви зайшли, і ще троє. Ідіть у двері праворуч од вас. Щоразу йдіть у двері праворуч. Якщо трапляться сходи, підіймайтеся. Ніколи не спускайтеся й ніколи не заходьте в жодні інші двері, крім перших дверей праворуч.

— Двері праворуч,— повторила Дані.— Зрозуміла. А коли йтиму назад — усе навпаки?

— Ні в якому разі,— мовив Піят Прі.— Виходити, заходити — це те саме. Завжди вгору. Завжди двері праворуч. Вам відчинятимуться інші двері. За ними ви побачите чимало такого, що може вас схвилювати. Видіння прегарні й видіння моторошні, дива й жахіття. Картини та звуки днів минулих, днів прийдешніх і днів, яких ніколи не було. Дорогою до вас заговорюватимуть мешканці та слуги. Хочете — відповідайте, хочете — не зважайте, але нікуди не заходьте, поки не дійдете до зали аудієнцій.

— Зрозуміла.

— Коли зайдете до палат Невмирущих, виявіть терплячість. Для них наші маленькі життя — не більш як трепіт крильця метелика. Уважно слухайте й закарбуйте в серці кожне слово.

Коли вони підійшли до дверей (високого овального рота, що відкривався у подобі людського обличчя), на порозі вже чекав карлик такий крихітний, яких Дані ще не бачила. Він заледве сягав їй коліна, обличчя мав вузьке, з гострими рисами, з випнутою щелепою, однак одягнений був у вишукану фіолетово-синю ліврею, а в маленьких рожевих долоньках тримав срібну тацю. На ній стояв витончений кришталевий келих з густою синьою рідиною: «нічна імла», вино ворожбитів.

— Беріть і пийте,— підказав Піят Прі.

— А вуста в мене посиніють?

— Один келих тільки відкриє вам вуха та зніме полуду з очей, щоб ви змогли почути й побачити істини, які постануть перед вами.

Дані піднесла келих до вуст. Перший ковток на смак був бридкий, як чорнило й протухле м’ясо, та коли вона глитнула, здалося, наче він оживає в нутрі. Вона відчула, як у грудях повзуть мурашки, ніби пломінці обвивають серце, а на язику вибухнула суміш смаків — меду, ганусу й вершків, материнського молока й сімені Дрого, червоного м’яса й гарячої крові й розплавленого золота. Це був смак усього, що вона в житті коштувала й водночас не куштувала ніколи... і тут келих спорожнів.

— А тепер можете увійти,— сказав ворожбит. Дані поставила келих на тацю слуги та ступила всередину.

Вона опинилась у мурованому притворі з чотирма дверима — по одному в кожній стіні. Не вагаючись, вона рушила до дверей праворуч і переступила поріг. Друга кімната була близнючкою першої. І знову Дані розвернулася до правих дверей. Штовхнувши їх, вона побачила ще один маленький притвор з чотирма дверима. «Я в царстві чарів».

Четверта кімната була не квадратна, а овальна, зі стінами не мурованими, а дерев’яними, поточеними червами. З неї вело не чотири виходи, а шість. Дані обрала крайній правий і вийшла у довгу тьмяну залу з високою стелею. По праву руч горів димним жовтогарячим полум’ям ряд смолоскипів, а от двері були тільки ліворуч. Дрогон розпростав великі чорні крила й махнув ними в затхлому повітрі. Пролетів яких двадцять футів — і ганебно гепнувся додолу. Дані рушила за ним.

Побитий міллю килим у неї під ногами був колись пишний і барвистий, і на тканині ще виднілися золоті завитки, які зблискували між вицвілих сірих і витертих зелених барв. Те, що лишилося від килима, глушило кроки, але це виявилося не на краще. Дані вловлювала якісь звуки в стінах — легеньке шурхотіння та шкряботіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж це чув. Обертав голову на звук, а коли все стихло, сердито верескнув. Та тоді з-за деяких зачинених дверей почулися інші звуки, ще тривожніші. Одні двері затрусилися й застугоніли, так наче хтось хотів звідти вирватися. З-за інших долинав нестройний спів волинок, зачувши який, дракон дико заметляв хвостом. Дані швиденько пробігла повз.

Не всі двері були зачинені. «Не дивитимусь»,— сказала собі Дані, але спокуса виявилася завеликою.

В одній з кімнат розпласталася на підлозі прегарна гола жінка, а по ній повзало четверо маленьких чоловіків. У них були гострі щурячі пички та крихітні рожеві долоньки, як у слуги, що подавав келих з імлою. Один чоловічок гарував між жінчиних ніг. Інший терзав їй груди, вологим червоним ротом заковтнувши її пипки, шарпав і жував.

Далі Дані натрапила на мертвечий бенкет. Закатруплені бенкетарі валялися на перекинутих стільцях і довгих порубаних столах, розпроставшись у калюжах загуслої крові. Декому бракувало кінцівок, а декому й голови. Відрубані руки стискали закривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. А на престолі понад ними сидів мрець із вовчою головою. Він був у залізній короні, в руці тримав баранячу ногу, як король тримає скіпетр, а очі його проводжали Дані з німим благанням.

Вона кинулася від нього геть, та добігла тільки до наступних дверей. «Мені знайома ця кімната»,— подумала вона. Їй пригадалися величезні дерев’яні бантини, прикрашені різьбленими звірячими мордами. А отам, за вікном, лимонне дерево! Від побаченого в неї стислося серце. «Це будинок з червоними дверима, будинок у Браавосі». Не встигла вона так подумати, як у кімнату увійшов старий сер Віллєм, важко спираючись на ціпок. «Королівно, ось ви де! — мовив він хрипким лагідним голосом.— Ходіть, ходіть до мене, міледі, ви вдома, ви в безпеці». До неї потяглася велика зморшкувата рука, м’яка як стара шкіра, і Дані закортіло схопити її й поцілувати — закортіло так, як нічого в житті не кортіло. Нога вже ступила вперед, але зринула думка: «Він помер, він