Битва королів - Джордж Мартін

Довга зала тяглася й тяглася, ліворуч виднілися нескінченні двері, а праворуч — смолоскипи. Дані пробігла стільки дверей, що й не злічити,— відчинених і зачинених, дерев’яних і залізних, різьблених і простих, з кільцями, замками й молоточками. У спину їй бився Дрогон, підганяючи вперед, і Дані бігла й бігла, поки бігти вже стало несила.

Нарешті ліворуч постали двостулкові бронзові двері, пишніші за решту. З її наближенням вони розчахнулися, тож вона зупинилася подивитись. За ними простерлася велика як печера зала — такої просторої Дані в житті не бачила. Зі стін дивилися вниз велетенські черепи мертвих драконів. А на височенному зазубленому троні сидів старий у багатому вбранні — старий з темними очима й довгим сріблясто-сивим волоссям. «Нехай стане королем обгорілих кісток і паленого м’яса,— говорив він до чоловіка внизу.— Нехай стане королем попелу». Дрогон вереснув, кігтями протявши шовки та шкіру Дані, але король на престолі нічого не почув, тож Дані рушила далі.

«Вісерис»,— ось яка думка зринула першою, коли Дані зупинилася наступного разу, але з другого погляду ця думка змінилася. У чоловіка було братове волосся, але на зріст він був вищий, та й очі мав темно-сині, а не фіалкові. «Ейгон,— сказав він до жінки, що на великому дерев’яному ліжку годувала грудьми немовля.— Хіба може бути краще ім’я для короля?»

«А ти складеш про нього пісню?» — спитала жінка.

«Про нього вже є пісня,— озвався чоловік.— Він королевич обіцяний, його пісня — це пісня льоду й полум’я». Він звів очі й зустрівся поглядом з Дані, і здалося, наче він побачив її за порогом. «Має бути ще хтось,— мовив він, хоча важко було сказати, звертається він до неї чи до жінки в ліжку.— У дракона три голови». Він рушив до підвіконня, узяв звідти ліру й легенько пробіг пальцями по сріблястих струнах. Кімнату наповнив солодкий сум, а чоловік із жінкою і немовлям розтанули, як ранішній туман, й тільки музика ще висіла в повітрі, підганяючи Дані вперед.

Вона йшла ще, здалося, з годину, поки довга зала нарешті закінчилася крутими кам’яними сходами, які спускалися в темряву. Всі двері, зачинені чи відчинені, були ліворуч. Дані озирнулася. Смолоскипи згасали, раптом перелякано помітила вона. Може, горіло ще зо двадцять. Щонайбільше тридцять. У неї на очах погас іще один, і темрява підступила ще ближче, скрадаючись до Дані. Вона дослухалась, і їй почулося, наче підступає ще щось — повільно шаркаючи, волочиться вицвілим килимом. Дані охопив жах. Повернутися вона не могла, рушити вперед боялася, та й куди йти? Дверей праворуч немає, а сходи ведуть униз, а не вгору.

Поки вона міркувала, ще один смолоскип згас, а звуки легенько наростали. Дрогон змією вигнув довгу шию й, розтуливши рота, крикнув, випустивши пару між зубів. «Він теж це чує». Дані знов обернулася до порожньої стіни, але там нічого так і не було. «А не може там бути таємних дверей, яких я не бачу?» Ще один смолоскип згас. І ще один. «Перші двері праворуч — ось як він сказав. Перші двері праворуч. А перші двері праворуч...»

І зненацька вона збагнула: це ж останні двері ліворуч!

Вона кинулася всередину. Там виявилася невеличка кімнатка з чотирма дверима. Дані рушила праворуч, і знов праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, поки в неї, геть засапаної, не запаморочилось у голові.

Зупинившись, вона виявила, що опинилась у ще одних сирих кам’яних покоях... та цього разу двері навпроти були круглі, у формі рота, а за ними в траві попід деревами стояв Піят Прі.

— Невже Невмирущі так швидко з вами закінчили? — недовірливо поцікавився він, побачивши її.

— Так швидко? — збентежено перепитала вона.— Та я блукала кілька годин і так їх і не знайшла.

— Значить, не там повернули. Ходіть, я вас проведу,— Піят Прі простягнув руку.

Дані завагалася. Праворуч од неї були двері, досі зачинені...

— Це не туди,— твердо мовив Піят Прі, несхвально стиснувши губи.— Невмирущі не чекатимуть вічно.

— Для них наші маленькі життя — не більш як трепіт крильця метелика,— нагадала Дані.

— Вперта дитина. Загубишся і не знайдешся.

Але вона пішла не до нього, а до дверей праворуч.

— Ні,— зарипів Піят.— Ні, до мене, ходи до мене, до мене-е-е!

Його обличчя зморщилося і втиснулося всередину, перетворившись на якусь білу подобу хробака.

Лишивши його позаду, Дані ступила на сходи. І подерлася вгору. Дуже скоро ноги в неї заболіли. Вона пригадала, що в Домі Невмирущих начебто не було веж.

Нарешті сходи закінчилися. Праворуч тяглася шерега відчинених дверей. Зроблені вони були з чорного дерева й віродерева, і чорне й біле в них переплелося й перекрутилося дивними плутаними візерунками. Були ці візерунки прегарні — й водночас якісь моторошні. «Кров од крові дракона не має боятися». Дані прочитала коротку молитву, попросивши у Воїна мужності, а в дотрацького бога-коня — сили. І змусила себе рушити вперед.

За дверима відкрилася велика зала, повна величних чаклунів. Деякі вбрані були в розкішні горностаєві мантії, у черлений оксамит і золоту тканину. Інші красувались у мудрованих обладунках, поцяткованих коштовним камінням, чи у високих гостроверхих капелюхах з розсипом зірок. Серед них були й жінки, вдягнені в неймовірно гарні сукні. З вітражних вікон лилося сонячне світло, а повітря бриніло від музики, чарівнішої за яку Дані в житті не чула.

Царствений чоловік у пишній мантії підвівся, побачивши Дані, й усміхнувся.

— Данерис із дому Таргарієнів, ласкаво просимо. Заходь і розділи з нами поживу вічності. Ми — Невмирущі з Карта.

— Довго чекали ми на тебе,— мовила жінка, що сиділа поряд з ним у рожево-сріблястих шатах. Ліве персо, оголене за картянським звичаєм, було прегарне.

— Ми знали, що ти прийдеш,— мовив цар чаклунів.— Тисячу років тому знали й увесь цей час дожидали. Це ми послали комету-дороговказ.

— Ми поділимося своїм знанням,— сказав воїн у лискучих смарагдових обладунках,— і вручимо чарівну зброю. Ти пройшла всі випробування. Тепер ходи сідай з нами, й отримаєш відповіді на всі запитання.

Дані зробила крок уперед. Але тут з її плеча зістрибнув Дрогон. Злетів на верхівку чорно-білих дверей і заходився кусати різьблене дерево.

— Норовливий звір,— засміявся вродливий юнак.— Навчити тебе таємної мови драконів? Ходи, ходи!

Її опосіли сумніви. Великі двері були такі важкі, що їй довелося штовхнути їх щосили, аби зрушити з місця, та нарешті вони піддалися. За ними виявилися