Битва королів - Джордж Мартін
Арія вилізла на дерево. У царстві листя вона дістала «меча» й на час забула про всіх — про сера Ейморі, і кривавих лицедіїв, і батькових підданих,— віддавшись дотику шорсткої кори під підошвами та свисту меча в повітрі. Зламана гілка перетворилася на Джофрі. Арія колотила її, поки та не відпала. Королева, і сер Ілін, і сер Мірин, і Гончак були просто листям, та вона і їх усіх повбивала, покришивши на мокрі зелені клапті. Коли втомилися руки, вона всілася вгорі на гілку, щоб відсапатися на прохолодному повітрі, дослухаючись до писку кажанів, що полювали в темряві. Крізь шатро листя виднілися білі мов кістка гілки серцедерева. «Звідси воно зовсім як наше дерево у Вічнозимі». Якби ж тільки... тоді б вона просто злізла вниз і опинилася вдома — і, може, під віродеревом, як завжди, сидів би батько...
Застромивши «меча» за пояс, вона почала перестрибувати з гілки на гілку, поки не спустилася на землю. Світло місяця пофарбувало гілки віродерева, до якого вона наближалася, в сріблясто-білі барви, але п’ятикутні червоні листочки поночі стали чорними. Арія втупилася в лик, вирізьблений на стовбурі. Він був жахливий: рот перекривлений, очі палкі й повні ненависті. Оце такий вигляд має бог? А богів можна скривдити, як і людей? «Треба помолитися»,— зненацька подумала вона.
Арія опустилася навколішки. Вона не була певна, з чого почати. Тоді склала долоні до молитви. «Поможіть мені, давні боги,— подумки молилася вона.— Поможіть вивести людей з підземелля, щоб ми змогли вбити сера Ейморі, а тоді доправте мене у Вічнозим. Зробіть з мене водяну танцюристку й вовчицю, щоб я більше ніколи не боялася, ніколи».
Цього досить? Може, треба молитися вголос, якщо хочеш, щоб давні боги почули? Може, треба молитися довше? Іноді батько молився подовгу, пригадалося їй. Але давні боги так йому й не допомогли. На згадку про це вона розсердилася.
— Ви мали його врятувати,— картала вона дерево.— Він усякчас вам молився. Мені байдуже, допоможете ви мені чи ні. Не думаю, що вам це до снаги, навіть якби ви й захотіли.
— Богів не дражнять, дівчинко.
Голос налякав її. Вона скочила на ноги й витягнула свого дерев’яного меча. Джакен Г’ґар стояв у темряві так непорушно, що сам здавався деревом.
— Дехто прийшов почути ім’я. Один, два, а за ними три. Дехто все зробив би.
Арія опустила розщеплений кінчик «меча» до землі.
— Звідки ви дізналися, що я тут?
— Дехто бачить. Дехто чує. Дехто знає.
Вона підозріливо його роздивлялася. Може, його боги прислали?
— Як ви примусили ту сучку загризти Віса? А Рорджа й Куслія ви з пекла викликали? Джакен Г’ґар — то ваше справжнє ім’я?
— Є люди з багатьма іменами. Ласка. Арі. Арія.
Вона позадкувала від нього, поки не вперлася в серцедерево.
— Це вам Гендрі розповів?
— Дехто знає,— повторив він.— Міледі Старк.
Може, боги послали його у відповідь на її молитви.
— Мені потрібна ваша допомога, щоб випустити людей з підземелля. Цього Гловера і решту — всіх. Треба вбити чатових і якось відчинити камеру...
— Дівчинка забуває,— сказав він тихо.— Двох вона отримала, трьох було обіцяно. Якщо має вмерти чатовий, вона мусить просто шепнути ім’я.
— Але одного чатового недосить: щоб відчинити камеру, треба вбити всіх,— Арія міцно закусила губу, щоб не розплакатися.— Я хочу, щоб ви врятували північан, як я врятувала вас.
Він безжально глянув на неї згори вниз.
— У бога відібрали три життя. Три життя слід віддати йому навзамін. Богів не дражнять,— голос його був водночас і бархат, і булат.
— Нікого я не дражнила,— вона мить поміркувала.— Ім’я... Я можу назвати будь-яке ім’я? І ви цю людину вб’єте?
Джакен Г’ґар нахилив голову.
— Дехто вже казав.
— Будь-яку людину? — повторила вона.— Чоловіка, жінку, немовля, лорда Тайвіна, верховного септона, власного батька?
— Дечий неньо давно помер, та якби жив і ти знала його ім’я, він би помер на твоє веління.
— Присягніться,— сказала Арія.— Присягніться богами.
— Усіма богами моря й повітря, і навіть богом вогню присягаюся,— він уклав руку в рот лика на віродереві.— Сімома новими богами і незчисленними богами давніми присягаюся.
«Він присягнувся».
— Навіть якщо я назву короля...
— Промов ім’я — і смерть прийде. Завтра, за місяць, за рік від сьогодні — вона прийде. Дехто не літає як птах, але переставляє одну ногу, тоді другу, й одного дня опиняється там, де треба, і король помирає,— він опустився перед нею навколішки, так що вони опинилися лицем до лиця.— Дівчинка хай шепне, якщо боїться промовити вголос. Шепни. Це Джофрі?
Арія притулила губи йому до вуха.
— Це Джакен Ґґар.
Навіть в охопленій вогнем коморі, коли навколо нього нависали стіни вогню, а сам він був у ланцюгах, він не здавався таким збентеженим, як зараз.
— Дівчинка... пожартувала.
— Ви присягнулися. І боги це чули.
— Боги і справді чули,— зненацька в його руці з’явився ніж із лезом тоненьким, як пальчик в Арії. Але кому він призначався — йому самому чи їй, Арія сказати не могла.— Дівчинка плакатиме. Дівчинка втратить єдиного друга.
— Ви мені не друг. Друг би допоміг,— вона, балансуючи на пальцях, відступила подалі — на той раз, якщо він схоче метнути ножа.— Я б ніколи не вбила друга.
На Джакенове обличчя набігла усмішка — і знову зникла.
— А дівчинка могла б... назвати інше ім’я, якби друг їй таки допоміг?
— Дівчинка могла б,— сказала вона.— Якби друг таки допоміг.
Ніж щез.
— Ходімо.
— Зараз? — вона й подумати не могла, що це буде так швидко.
— Дехто чує шелест піску у склі. Дехто не зможе спати, поки дівчинка не забрала назад певне ім’я. Зараз, лихе дитя.
«Ніяке я не лихе дитя,— подумала Арія.— Я — деривовчиця та примара Гаренхолу». Вона знов заховала держак від мітли у своєму надійному місці й рушила за Джакеном з богопралісу.
Попри пізню годину, в Гаренхолі кипіло гарячкове життя. Прибуття Варго Гоута перевернуло звичний порядок. Вози, воли, коні — всі зникли з двору, але клітка з ведмедем і досі
