Битва королів - Джордж Мартін

Колись кухар завжди радісно вітав його, як він повертався з полювання, й питав, чи не приніс він чогось особливого на стіл, от тільки нині Гейдж мовчав. Теон розвернувся і пройшовся вздовж ряду назад, шукаючи на обличчях найменшого сліду провини.

— Лісова глушина — не місце для каліки. А Рикон такий маленький, скільки він там протягне? Нан, подумай, як йому страшно!

Стара десять років базікала, розповідаючи Теону свої нескінченні казки, але зараз витріщалася на нього так, наче вперше бачила.

— Я б міг повбивати тут усіх чоловіків, а жінок віддати на утіху своїм солдатам, але натомість я вас захистив. І оце так ви мені віддячуєте?

Джозет, який чистив його коней, Фарлен, який навчив його всього, що знав про мисливських собак, дружина броваря Варта, яка була його першою жінкою,— ніхто з них не дивився йому в очі. «Вони ненавидять мене»,— збагнув він.

Смердюк підійшов ближче.

— Злупи з них шкуру,— порадив він, вилискуючи товстими губами.— лорд Болтон, він завжди казав: у людини голої секретів небагато, а в людини облупленої — немає зовсім.

Теон знав: облуплений чоловік — це герб дому Болтонів; багато століть тому дехто з їхніх лордів заходив так далеко, що робив собі плащі зі шкіри мертвих ворогів. Але Старки з цим покінчили. Все це начебто припинилося ще тисячу років тому, коли Болтони прихилили коліно перед Вічнозимом. «Так кажуть, але я добре знаю, що давні традиції так легко не помирають».

— На Півночі шкуру ні з кого не лупитимуть, поки у Вічнозимі правлю я,— голосно мовив Теон. «Я вас захищаю від таких, як він»,— кортіло йому заволати. Він не міг сказати це так відверто, але ж є тут люди, яким клепки вистачить і самим зрозуміти урок.

Над замковими мурами сіріло небо. Світанок уже незабаром.

— Джозете, осідлай Сміхуна і коня для себе. Мерче, Гарисє, Рябий Тиме, ви також поїдете.

Мерч із Гарисом були найкращими в замку мисливцями, а Тим — гарним стрільцем.

— Аґаре, Червононосий, Гелмаре, Смердюче, Вексе! — Теону потрібні свої, щоб прикривали спину.— Фарлене, мені знадобляться собаки, ними займешся ти.

Сивий псар схрестив руки.

— Із якого дива мені полювати на моїх законних лордів, ще й малолітніх?

Теон підійшов ближче.

— Тепер я — твій законний лорд, і до того ж саме я захищаю Паллу.

Він бачив, як в очах Фарлена згасла зухвалість.

— Так, мілорде.

Зробивши крок назад, Теон оглянув людей — чи хто ще чогось не скаже.

— Мейстре Лувіне,— мовив він.

— Я на полюванні не розуміюся.

«Ні, але я не довіряю вам і не лишу вас у замку за моєї відсутності».

— То вже давно час навчитися.

— Можна й мені поїхати? Хочу собі вовчу шубу,— ступив уперед хлопчик, не старший за Брана. Теон не зразу його пригадав.— Я полював сотні разів,— сказав Волдер Фрей.— На рудого оленя й на лося, і навіть на вепра.

— Він їздив з батьком на вепра, але до самого вепра його й не підпустили,— зареготав його кузен.

Теон з сумнівом поглянув на хлопця.

— Якщо хочеш, їдь, та коли пастимеш задніх, я з тобою не панькатимуся,— мовив він і розвернувся до Чорного Лорена.— На час моєї відчутності Вічнозим твій. Якщо ми не повернемося, роби з ним, що схочеш.

«Після цього вони, чорт забирай, мають молитися, щоб мені пощастило!»

Зібралися біля Мисливської брами, коли перші бліді промені сонця черкнули по верхівці дзвіниці; у холодному ранковому повітрі з рота вихоплювалася пара. Гелмар озброївся бардою, чия довжина дозволить відбити атаку вовків. Лезо було важке — одним ударом убити можна. Аґар вдягнув сталеві поножі. З’явився Смердюк з мисливським ратищем і повнісіньким лантухом з пральні, невідомо чим напханим. Теон узяв свого лука: більше нічого йому не потрібно. Колись він єдиною стрілою врятував Бранові життя. Він сподівався, що не доведеться це життя другою стрілою відбирати, але якщо так складеться, він не зупиниться.

Одинадцять чоловіків, двоє хлопчаків і дюжина собак перетнули рів. За зовнішнім муром на м’якій землі ясно читалися сліди: вовчі лапи, важкі Годорові кроки й не такі глибокі сліди, залишені двома Рідами. Попід деревами, де кам’янистий ґрунт засипало опале листя, стало важче, але Фарленова руда сука взяла слід. Решта собак не відставали від неї: хорти нюхали й гарчали, а велетенські мастифи замикали зграю. Якщо деривовка загнати в глухий кут, розмір і лють мастифів можуть зіграти вирішальну роль.

Теон гадав, що Оша тікатиме на південь до сера Родрика, але слід вів на північний-північний захід, у саме серце вовчого лісу. Це Теону зовсім не сподобалося. Оце буде кумедія, якщо Старки дістануться Пущанського Насипу — й потраплять просто в Ашині руки. «Хай краще помруть,— гірко подумав він.— В очах людей ліпше здатися жорстоким, ніж дурним».

Між дерев тяглися жмутки сірого туману. Тут чатові дерева й сосни-солдати росли густіше, та й немає лісу темнішого й похмурішого за вічнозелений. Земля була нерівна, опала глиця приховувала м’який торф, тож коні спотикалися й доводилося рухатися повільно. «Хоча не так повільно, як рухається людина, що несе каліку, чи кощава гаргара, яка тягне на спині чотирирічного малого». Теон звелів собі зберігати спокій. До кінця дня він їх поверне.

Коли звернули на звірину стежку вздовж яру, до Теона під’їхав мейстер Лувін.

— Поки що полювання нічим не відрізняється від прогулянки в лісі, мілорде.

— Так, подібності є,— посміхнувся Теон.— Але полювання закінчується кров’ю.

— Обов’язково? Звісно, тікати було страшенно безглуздо, та хіба ти не виявиш милосердя? Це ж твоїх братів ми шукаємо — ви в одній родині зростали.

— Ніхто зі Старків, крім Роба, ніколи не мав до мене братніх почуттів, однак Бран з Риконом для мене цінніші живі, ніж мертві.

— Те саме стосується й Рідів. Кейлінський Рів розташований на краю боліт. Лорд Гауленд, якщо схоче, може перетворити життя твого дядька на пекло, та якщо в тебе в заручниках будуть його спадкоємці, йому доведеться тримати себе в руках.

Теон про це не подумав. Якщо по правді, він узагалі про мокляків не думав: раз чи два бачив Міру й зацікавився тільки, чи вона досі цнотлива.

— Може, ви й праві. Якщо зможемо, збережемо їм життя.

— І Годору теж, сподіваюся. Хлопець —