Битва королів - Джордж Мартін

— І вийшли. Або вгору за течією, або вниз. Якщо підемо далі, обов’язково це місце знайдемо, от тільки в який бік рушити?

— Не бачив я, щоб вовк міг кілька миль пробігти по воді,— сказав Смердюк.— Людина може. Якщо знає, що на неї полюють, то може. Але вовк?

Але Теон не був певен. «Ці тварюки не такі, як інші вовки. Треба було з клятих бестій давно шкуру злупити».

Коли вони приєдналися до Гариса, Мерча й Аґара, почули ту саму історію. Мисливці власним слідом здолали півдороги до Вічнозиму, але так і не відшукали, де саме Старки розлучилися з деривовками. Фарленові пси, схоже, були такі самі розчаровані, як і їхні господарі: вони сумно гавкали на дерева й каміння та роздратовано клацали зубами одне на одного.

Теон не наважився визнати поразку.

— Вертаймося до струмка. Пошукаємо ще раз. Цього разу відійдемо настільки, наскільки треба.

— Ми їх не знайдемо,— зненацька мовив малий Фрей.— Принаймні поки з ними ті жабоїди. Мокляки — боягузи, вони не воюють, як чесні люди, вони підкрадаються ззаду та стріляють отруйними стрілами. Ви їх не бачите, зате вони бачать вас. Усі, хто лізе до них у болото, вже звідти не повертаються. У них рухомі хати, ба навіть замки, такі як Сторожа Сіроводдя,— він кинув нервовий погляд на зелень, яка обступила їх зусібіч.— Може, вони й зараз отут — підслуховують, що ми кажемо.

Фарлен розсміявся — показати, що він про це думає.

— Мої хорти в кущах будь-кого б занюхали. Та ти б і перднути не встиг, хлопче, як їх би вже наздогнали.

— Жабоїди не пахнуть, як люди,— не вступався Фрей.— Від них відгонить болотом, як від ропух, дерев і пінявої води. У них під пахвами замість волосся мох росте, а ще вони можуть прожити без їди, на самій рясці, й дихати в драговині.

Теон саме збирався сказати йому, куди йому запхати ці мамчині казки, коли озвався мейстер Лувін.

— Історія оповідає, що краножани зблизилися з дітьми пралісу в ті час, коли зеленвидці збиралися обрушити на Перешийок водяний молот. Може, вони і справді володіють таємними знаннями.

Зненацька ліс видався набагато темнішим, ніж мить тому, так наче на сонце набігла хмара. Одна річ — коли дурниці верзе хлопчак, але ж мейстри начебто дуже мудрі.

— Зараз мене турбують лише одні діти — Бран з Риконом,— мовив Теон.— Назад до струмка. Бігом.

На якусь мить йому здалося, що його не послухаються, однак врешті-решт взяла гору стара звичка. Люди рушили за ним неохоче, але рушили. Малий Фрей стрибав, як ті зайці, що їх він сполохав перед тим. Розділивши людей на два береги, Теон пішов униз за течією. Їхали кілька миль, повільно й обережно, злазили з сідла, щоб перевести коней через небезпечні ділянки, дозволяючи собакам, що «годяться лише на харч ведмедям», обнюхати кожен кущик. У тому місці, де воду загатило впале дерево, мисливцям довелося обігнути глибокий зелений ставок, та якщо деривовки і зробили те саме, вони не лишили ні відбитків, ні сліду. Схоже, тварюки перепливли. «Піймаю — вони в мене поплавають! Обох віддам затонулому богу».

Коли в лісі стемніло, Теон збагнув, що програв. Чи краножани і справді знаються на чарах дітей пралісу, чи Оша обвела всіх круг пальця, як уміють дикуни. Теон змушував рухатися далі й у сутінках, та коли згасло останнє світло, Джозет набрався мужності й мовив:

— Це безглуздо, мілорде. Або кінь підверне ногу, або хтось із нас зламає.

— Джозет має рацію,— мовив мейстер Лувін.— Нічого ми не досягнемо, навпомацки продираючись крізь ліс у світлі смолоскипів.

Теон відчував у роті присмак жовчі, а у шлунку мов змії кублилися й жалилися. Якщо він повернеться у Вічнозим з порожніми руками, може зразу вдягати блазенське вбрання й гостроверхого капелюха: уся Північ матиме його за дурня. «А коли про це почує батько, і Аша...»

— Мілорде королевичу,— під’їхав до нього ближче Смердюк.— А може, Старки й не пішли цією дорогою. На їхньому місці я б рушив на північний схід, певно. До Амберів. Це ж віддані Старкам люди. Тільки землі їхні далеко звідси. Хлопці могли зупинитися на ніч десь ближче. І я, здається, знаю де.

— Кажи,— підозріливо глянув на нього Теон.

— Пам’ятаєте старий млин на Жолудевих Водах? Ми там зупинялися, коли мене полонили й тягнули у Вічнозим. Мірошникова жінка ще продала нам сіна для коней, поки старий лицар квоктав над її шмаркачами. Може, Старки заховалися там.

Теон знав той млин. Раз чи двічі навіть взував мірошничку. Нічого не було особливого ні в млині, ні в ній.

— Чому саме там? Тут неподалік дюжина сіл і твердж.

У безбарвних очах майнуло зачудування.

— Чому? Гадки не маю. Просто в мене таке відчуття: вони там.

Теон уже втомився від цих крутійських відповідей. «Губи в нього такі, наче два хробаки злягаються».

— Про що це ти? Якщо ти від мене щось приховав...

— Мілорде королевичу,— спішився Смердюк і запропонував Теону вчинити так само. Коли вони обидва стояли на землі, він розкрив лантух, який прихопив з Вічнозиму.— Погляньте сюди.

Щось побачити вже було важко. Теон нетерпляче застромив у лантух руку, намацав там м’яке хутро й кусючу вовну. Шкіру йому кольнув якийсь гострий кінчик, і пальці обхопили щось холодне і тверде. Теон витягнув брошку з вовчою головою — срібну, оздоблену чорним бурштином. І зненацька його осінило. Рука стислася в кулак.

— Гелмаре,— мовив він, міркуючи, кому можна довіритися. Нікому.— Аґаре, Червононосий, ви з нами. Решта з собаками можуть повертатися у Вічнозим. Більше вони мені не знадобляться. Тепер я знаю, де ховаються Бран з Риконом.

— Королевичу Теоне,— заблагав мейстер Лувін,— ви не забудете про своє слово? Ви обіцяли милосердя.

— Милосердя було зранку,— сказав Теон. «Ліпше хай бояться, ніж насміхаються».— До тою як мене розсердили.

Джон

У темряві ночі на схилі гори світився вогонь, як упала зірка. Червонів ясніше, ніж інші зорі; не мерехтів, але то спалахував яскравіше, то пригасав, нагадуючи далеку іскру, тьмяну й слабеньку.

«Півмилі вперед і ще тисячу футів угору,— оцінив Джон на око,— ідеальне місце, з якого видно все, що робиться на перевалі внизу».

— Чатові на Скімливому перевалі? — здивувався найстарший з братів. Навесні своєї юності він був королівським зброєносцем, тож