Битва королів - Джордж Мартін
А на той час щойно зацвітали зимові ружі, а квітки рідкіснішої й ціннішої просто немає. Отож Старк послав у свої скляні сади наказ зірвати найгарнішу з усіх зимових руж у винагороду співцеві. Так і було зроблено. Та на ранок співець зник... разом з юною цнотливою дочкою лорда Брандона. Ліжко виявилося порожнім — зосталася тільки блакитна ружа, яку лишив Баїл на подушці, де перед тим лежала голова дівчини...
Такої легенди Джон іще не чув.
— І про якого ж це Брандона йдеться? Брандон Будівничий жив у Добу героїв, за тисячі років до Баїла. Був ще Брандон Палій, і його батько Брандон корабельник, але...
— То був Брандон Бездітник,— різко мовила Ігритта.— То ти слухаєш легенду чи ні?
— Давай далі,— нахмурився він.
— Інших дітей у лорда Брандона не було. На його веління чорні ворони сотнями злетілися зі своїх замків, але не змогли знайти і сліду ні Баїла, ні дівчини. Майже рік вони шукали, поки лорд не занепав духом і не захворів, і все велося до того, що рід Старків урветься. Та однієї ночі, лежачи на смертному одрі, лорд Брандон почув плач немовляти. Він пішов на звук — і знайшов свою дочку: вона спала у власній спальні, а біля грудей у неї було немовля.
— Це Баїл привіз її назад?
— Ні. Вони весь цей час були у Вічнозимі — ховалися попід замком серед мертвих. Дівчина так закохалася в Баїла, що народила йому сина, так співається в пісні... хоча, якщо по правді, в усіх тих баладах, що складав Баїл, дівчата в нього закохуються. Хай там як, а Баїл зоставив дитину як плату за квітку, яку зірвав без дозволу, і хлопчик, вирісши, став наступним лордом Старком. Ось як воно: в тобі є кров Баїла, так само як і в мені.
— Та не було такого,— мовив Джон.
— Може, було,— знизала вона плечима,— а може, й не було. Але балада гарна. Мама часто мені її співала. Вона теж була жінкою, Джоне Сноу. Як і твоя,— дівчина потерла шию, на якій Джон лишив ранку.— Пісня закінчується на тому, як знаходиться немовля, та насправді історія має похмурішу кінцівку. Через тридцять років, коли Баїл уже був королем-за-Стіною й одного разу повів вільний народ на південь, на Замерзлому броді його перестрів молодий лорд Старк... і зарубав, бо Баїл, схрестивши мечі з власним сином, не схотів його вбивати.
— Син прикінчив батька,— мовив Джон.
— Ага,— мовила вона,— та боги не люблять кревногубців, навіть тих, що вбивають з незнання. Коли лорд Старк повернувся з поля бою і його мати побачила в нього на списі голову Баїла, вона з горя викинулася з вежі. Син ненадовго пережив її. Один з його синів злупив з нього шкіру та зробив з неї плащ собі.
— Брехун твій Баїл,— упевнено мовив Джон.
— Ні,— заперечила Ігритта,— просто бардова правда відрізняється від твоєї чи моєї. Але то таке. Ти просив розказати легенду, я розказала,— вона відвернулася, заплющила очі й начебто заснула.
Світанок і Кворин Піврукий прийшли одночасно. Коли чорні скелі посіріли, а небо на сході набрало насиченого синього кольору, Скелезмій зауважив унизу розвідників, які рухалися вгору. Джон збудив свою полонянку і, тримаючи її за руку, почав спускатися їм назустріч. На щастя, з гір вела ще одна дорога на північний захід — значно легша, ніж та, якою вони піднімалися сюди. У вузькій ущелині трійця дочекалася братів, які з’явилися, ведучи своїх гаронів. Щойно вловивши знайомий запах, Привид помчав назустріч. Джон присів, дозволяючи деривовку схопити господаря зубами за зап’ястя й посіпати руку туди-сюди. Вони завжди гралися в цю гру. Та коли він звів погляд, виявив, що Ігритта витріщається на нього очима величезними й білими, як курячі яйця.
Побачивши полонянку, Кворин Піврукий нічого не сказав.
— Їх було троє,— повідомив Скелезмій. І більше нічого.
— Ми тут двох проходили,— мовив Ебен.— Тобто те, що від них лишили тінь-коти.
Він кисло роздивлявся дівчину, й на обличчі в нього ясно читалася підозра.
— Вона здалася,— змушений був сказати Джон.
Кворинове обличчя лишалося незворушним.
— Ти знаєш, хто я такий?
— Кворин Піврукий,— озвалася дівчина. Поряд з ним вона здавалася зовсім дитиною, але дивилася на нього сміливо.
— Кажи мені правду. Якби я потрапив до рук ваших людей і здався, що я за це отримав би?
— Повільнішу смерть.
Здоровань-розвідник глянув на Джона.
— Нам нема чим її годувати, нема людей, щоб за нею наглядати.
— Дорога наша й так небезпечна, хлопче,— мовив Зброєносець Долбридж.— Один скрик, коли треба тиша,— і всі ми приречені.
— Сталевий поцілунок змусить її мовчати,— дістав кинджал Ебен.
У Джона пересохло в горлі. Він безпомічно дивився на братчиків.
— Вона здалася мені.
— Тоді саме ти маєш зробити те, що треба,— сказав Кворин Піврукий.— Ти — кров од крові Вічнозиму й побратим Нічної варти...— він перевів погляд на інших.— Ходімо, браття. Лишіть його. Йому буде легше, якщо ми не дивитимемося.
Він повів братів угору крутою звивистою стежкою у напрямку блідо-рожевої сонячної заграви, яка пробивалася в розколині, й зовсім скоро Джон з Привидом лишилися наодинці з дівчиною-дикункою.
Він думав, що вона спробує втекти, але вона просто собі стояла, чекаючи й поглядаючи на нього.
— Ти ще не вбивав жінки, ні?
Джон похитав головою, і вона мовила:
— Ми помираємо так само, як і чоловіки. Але тобі необов’язково це робити. Манс прийме тебе до себе, я точно знаю. Є таємні стежки. Оті ворони нас ніколи не піймають.
— Я такий самий ворон, як і вони,— мовив Джон.
Вона покірливо кивнула.
— А ти мене потім спалиш?
— Я не можу. Дим можуть побачити.
— Правда,— стенула вона плечима.— Ну, можна закінчити й гірше, ніж у шлунку тінь-кота.
Джон через плече витягнув Довгопазура.
— Ти зовсім не боїшся?
— Вночі боялася,— визнала вона.— Але вже зійшло сонце,— вона відкинула коси, оголюючи шию, й опустилася перед ним навколішки.— Бий щосили, вороне, бо я повернуся — переслідувати тебе.
Довгопазур був не такий довгий і важкий, як батьків