Битва королів - Джордж Мартін

— Холодно,— сказала вона.— Давай швидше вже.

Джон заніс Довгопазура над головою, міцно стиснувши руків’я обома долонями. «Один удар, і вкласти в нього всю свою силу». Принаймні це швидка й чиста смерть. Він син свого батька. Хіба ні? Хіба ні?

— Давай,— підганяла вона.— Байстрюче! Давай! Я не можу триматися хоробро вічно.

Та удару все не було, і дівчина обернула до Джона голову.

Джон опустив меча.

— Іди,— пробурмотів він.

Ігритта витріщилася на нього.

— Бігом,— сказав він,— поки до мене здоровий глузд не повернувся. Іди!

І вона пішла.

Санса

Небо на півдні чорніло від диму. Він клубами здіймався з сотні далеких вогнищ, своїми темними цівками розмиваючи зорі. На тому боці Чорноводого Бурчака щоночі від обрію до обрію палав вогонь, а на цьому боці Куць підпалив увесь берег: доки та склади, домівки та борделі — все, розташоване під мурами міста.

Навіть у Червоній фортеці в повітрі відчувався смак попелу. Коли Санса в тиші богопралісу натрапила на сера Донтоса, той запитав, чи вона не плакала.

— Це від диму,— збрехала вона.— Таке враження, наче горить половина королівства.

— Лорд Станіс хоче викурити Куцевих дикунів,— говорив Донтос, погойдуючись і однією рукою тримаючись за стовбур каштана. Червоно-жовту картату блазенську сорочку забруднила винна пляма.— Бо вони вбивають його розвідників і нападають на обоз. А дикуни теж палять. Куць сказав королеві, що Станісу пора навчити своїх коней їсти попіл, бо вони і травинки ніде не знайдуть. Я сам це чув. Я, блазень, тепер чую такі речі, яких зроду не чув, як був лицарем. Вони між собою розмовляють так, наче мене там немає, а...— він нахилився ближче, дихаючи перегаром просто їй в обличчя,— а Павук за найменшу інформацію платить золотом. Думаю, Сновида служив йому роками.

«Знову він п’яний. Називається моїм жалюгідним Флоріяном, і таким він і є. Та це все, що я маю».

— А це правда, що лорд Станіс спалив богопраліс у Штормокраї?

Донтос кивнув.

— Зробив з дерев височенне багаття в жертву своєму новому богові. Це його червона жриця змусила. Кажуть, це вона тепер ним керує — тілом і душею. Він заприсягнувся спалити і Великий септ Бейлора, якщо візьме місто.

— І нехай. Я не проти, якщо він згорить.

Коли Санса вперше угледіла Великий септ з його мармуровими стінами й сімома кришталевими вежами, то подумала, що це — найгарніша споруда на світі, але це було до того, як Джофрі на сходах септу відрубав її батькові голову.

— Циць, дитино, боги почують.

— З якого дива? Вони ніколи не чують моїх молитов.

— Чують. Вони ж послали тобі мене, так?

Санса колупала кору на дереві. У неї, наче в гарячці, паморочилось у голові.

— Вони послали вас, але що ви зробили? Ви обіцяли, що відвезете мене додому, а я досі тут.

Донтос поплескав її по руці.

— Я де з ким побалакав, це мій добрий друг... і ваш теж, міледі. Він винайме прудкий корабель, який відвезе нас у безпечне місце... коли прийде час.

— Час — саме зараз,— твердо мовила Санса,— поки не почалися бої. Про мене всі забули. Я знаю: якби ми схотіли, змогли б непомітно вислизнути.

— Дитино, дитино,— похитав головою Донтос.— Так, із замку ми б вислизнули, нема питань, але міські брами тепер охороняються пильніше, ніж перед тим, а Куць навіть ріку від міста відрізав.

Це була щира правда. Таким порожнім Санса ще не бачила Чорноводий Бурчак. Усі пороми забрали на лівий, північний берег, а торгові галери або повтікали, або ж захоплені Куцем і переобладнані під бойові. Єдині кораблі тепер тут — це королівські військові галери. Вони безупинно курсують туди-сюди, тримаючись глибоководдя на середині ріки й обмінюючись градом стріл зі Станісовими лучниками, які засіли на правому, південному березі.

Сам лорд Станіс іще був у дорозі, але його передові загони з’явилися два дні тому, якраз перед молодиком. Прокинувшись, Королівський Причал побачив їхні намети й прапори. Санса чула, що їх — п’ять тисяч: майже стільки само, як золотих плащів у місті. На прапорах майоріли червоне й зелене яблуко Фосовеїв, черепаха Естермонтів і заквітчаний лис дому Флорентів, а командував ними сер Гіяр Мориген, славнозвісний лицар-південець, якого люди прозвали Гіяром Зеленим. На штандарті в нього красувався ворон у польоті, який простер свої крила на зеленкуватому штормовому небі. Але місто налякали блідо-жовті прапори. За ними тягнулися довгі рвані хвости, схожі на язики полум’я, а на місці герба лорда мали вони герб божий: вогненне серце Царя світла.

— Коли підійде Станіс, з ним буде вдесятеро більше вояків, ніж у Джофрі, всі так кажуть.

Донтос потиснув Сансі плече.

— Величина його війська значення не має, люба, поки воно на тому боці річки. Станісу не переплисти сюди без кораблів.

— У нього є кораблі. Більше, ніж у Джофрі.

— Зі Штормокраю плисти — неблизький світ, і кораблям доведеться обійти Ріг Масі, пройти Глотку й перетнути Чорноводу затоку. Може, милостиві боги пошлють шторм, який змиє їх у море,— Донтос із надією всміхнувся.— Тобі непросто, я знаю. Але будь терпляча, дитино. Коли мій друг повернеться в місто, буде нам корабель. Май віру в свого Флоріяна й постарайся не боятися.

Санса уп’яла нігті в долоню. Вона відчувала, як у нутрі збирається страх, крутить і шарпає, щодень гірше. Ночами їй і досі снилися кошмари про той день, коли відпливла королівна Мірселла,— темні задушливі сни, з яких вона прокидалася в чорноті ночі, хапаючи ротом повітря. На неї кричали люди — кричали без слів, як тварини. Її оточили, закидали грязюкою, намагалися стягнути з коня,— а могло б і гірше бути, якби до неї з мечем у руці не пробився Гончак. Люди роздерли верховного септона й каменем розтрощили голову серу Арону. «Постарайся не боятися!» — сказав Донтос.

Та все місто боїться! Санса бачила це з замкових мурів. Простолюд ховався за зачиненими віконницями й замикав двері, так наче це когось врятує. Останнього разу, коли впав Королівський Причал, Ланістери грабували та ґвалтували, скільки заманеться, й сотні людей вони підняли на мечі, хоча місто саме відчинило браму. Цього разу Куць збирається воювати, а місту, яке опиралося, взагалі не варто