Битва королів - Джордж Мартін
«Окрім вашого брата,— подумала Санса, але їй вистало клепки не казати цього вголос.— Він пес, як і каже. Напівдикий злий пес, що кусає руку, яка намагається його попестити, й водночас готовий роздерти будь-кого, хто образить його господарів».
— Навіть людей на тому боці річки?
Кліган звернув очі до далекого полум’я.
— Цей вогонь...— він уклав меча в піхви.— Тільки боягузи воюють вогнем.
— Лорд Станіс не боягуз.
— Але й на брата свого не схожий. Роберт ніколи б не дозволив такій маленькій перешкоді, як ріка, зупинити себе.
— А що ви робитимете, коли він перейде ріку?
— Битимуся. Вбиватиму. Може, помру.
— А вам не страшно? За все те зло, яке ви заподіяли, боги можуть запровадити вас у якесь жахливе пекло.
— Яке таке зло? — засміявся він.— Які такі боги?
— Боги, що створили нас усіх.
— Усіх? — глузливо мовив він.— Скажи-но мені, пташечко, який бог міг створити таке чудовисько, як Куць, або таку дурепу, як дочка леді Танди? Якщо боги існують, вони створили овець вовкам на харч і слабких сильним на забаву.
— Справжні лицарі захищають слабких.
— Немає ніяких справжніх лицарів,— пирхнув він,— так само як і богів. Не можеш захиститися сам — умирай і звільни місце для тих, хто може. Нашим світом правлять гостра криця й дужі руки, і не вір, що це не так.
— Ви жахливі! — позадкувала від нього Санса.
— Я чесний. А жахливий світ. А тепер тікай, пташечко, мене вже нудить від того, як ти на мене позираєш.
Не мовлячи більше ні слова, вона втекла. Вона боялася Сандора Клігана... й водночас підсвідомо бажала, щоб у сера Донтоса було бодай трішки Гончакової жорстокості. «Боги існують,— сказала вона собі,— і справжні лицарі теж. Не може бути, щоб усі легенди виявилися брехливими».
Уночі Сансі знову наснився заколот. Навколо неї вирувала юрба, верещала — ошалілий звір з тисячею облич. Хай куди Санса оберталася, всюди натикалася на перекривлені обличчя — потворні нелюдські машкари. Плачучи, вона запевняла їх, що нікому з них не заподіяла лиха, але вони все одно тягнули її з коня. «Ні,— плакала вона,— ні, будь ласка, не треба»,— але ніхто не зважав. Вона гукала сера Донтоса, братів, свого мертвого батька та свою мертву вовчицю, галантного сера Лораса, який одного разу подарував їй червону троянду, але ніхто не прийшов. Вона гукала звитяжців з балад — Флоріяна, сера Ріяма Редвина й королевича Еймона Лицаря-Дракона, але ніхто не чув. Жінки крутилися навколо неї, як ласки, щипаючи за стегна та штурхаючи ногами в живіт, а хтось зацідив їй в обличчя, й вона відчула, як хруснули зуби. Аж тут вона угледіла ясне сяйво криці. В живіт їй застромився ніж — і шарпав, шарпав, шарпав, поки не лишилося нічого, крім блискучого мокрого дрантя.
Коли Санса прокинулася, у вікно косо вливалося бліде ранкове світло, але вона почувалася так зле, наче зовсім не спала. Стегна були якісь липкі. Відкинувши покривало й побачивши кров, вона подумала, що цей нічний кошмар їй не наснився. Їй пригадалося, як у животі в неї прокручувалися ножі. Санса перелякано сіпнулася, відкидаючи ногами покривало, і впала на підлогу — важко дихаючи, гола, закривавлена, перестрашена.
Але поки вона корчилася на чотирьох на підлозі, її осінило.
— Ні, будь ласка! — заплакала Санса.— Будь ласка, тільки не це!
Вона цього не хотіла — не зараз, не тут, не зараз, не зараз, не зараз!
Її опанувало божевілля. Вчепившись у стійку ліжка, вона звелася на ноги, підійшла до миски та змила липку кров між ніг. Коли вона закінчила, вода в мисці була рожева. Служниці побачать — і про все здогадаються. Тоді вона згадала простирадла. Кинувшись до ліжка, вона з жахом утупилася у промовисту червону пляму. Думала тільки про те, що її треба якось змити, бо всі побачать. А Санса цього не може дозволити, бо її видадуть за Джофрі та змусять з ним спати.
Схопивши ножа, Санса вирізала пляму. «А як мене запитають про діру, що я скажу?» По обличчю в неї побігли сльози. Вона рвонула з ліжка порізане простирадло, а тоді й забруднений коц. «Доведеться їх спалити». Скрутивши речові докази вузлом, вона запхала їх у коминок, облила олією з лампи й підпалила. Коли ж збагнула, що кров крізь простирадло просочила й перину, Санса згорнула перину, от тільки збиток був занадто великий і громіздкий, незручний. Санса змогла запхати його в полум’я лише наполовину. Вона саме стояла навколішках, пхаючи перину у вогонь, а навколо неї, заповнюючи кімнату, клубочився густий сірий дим, коли двері розчахнулися — і почулося, як покоївка хапнула ротом повітря.
Знадобилося троє служниць, щоб відтягнути Сансу від коминка. Але всі її зусилля виявилися марними. Постіль згоріла, та поки Сансу волокли, по ногах у неї знов побігла кров. Так наче власне тіло зрадило її Джофрі, розгорнувши малиновий прапор Ланістерів усьому світові напоказ.
Коли вогонь згас, обпалену перину прибрали, дим більш-менш розігнали, а в кімнату принесли купіль. Заходили й виходили жінки, щось бурмочучи й дивно поглядаючи на дівчину. Купіль наповнили гарячущою водою, Сансу викупали, вимили їй волосся й дали тканину, щоб покласти між ніг. Через дим зіпсувалося майже все її вбрання. Одна з жінок вийшла і повернулася з простою зеленою вовняною сукнею, яка майже пасувала Сансі за розміром.
— Не така гарна, як ваші власні, але носити можна,— оголосила жінка, натягаючи сукню їй через голову.— Туфлі не постраждали, тож вам не доведеться йти до королеви босоніж.
Коли Сансу завели в королівську світлицю, Серсі Ланістер саме снідала.
— Можеш присісти,— люб’язно мовила королева.— Ти голодна?
Вона вказала на стіл, на якому стояли каша, мед, молоко, варені яйця і підсмажена риба з хрусткою скоринкою.
Сам вигляд їжі викликав у Санси нудоту. Шлунок був наче у вузол скручений.
— Ні, дякую, ваша світлосте.
— Я тебе розумію. З цими Тиріоном і лордом
