Книга імен - Джил Грегорі

Подумки лаючись, водій рушив. В автобус, що різко від'їхав від тротуару, здійнявши за собою цілий фонтан бризок, ззаду влучила куля. Велетенські щітки не встигали витирати скло від потужної зливи, що впала на місто.

— Подзвоніть диспетчеру, — сказала водієві Йаель, ледь віддихавшись. Девід побачив у неї на обличчі сльози. — Попросіть викликати швидку допомогу до центру Б'наї Їсроель на авеню Z. Там в одного чоловіка вистрелили з пістолета.

Вона подивилась на Девіда, але жоден із них не вимовив ані слова. Автобус із гуркотом котився поміж іншого транспорту. Обоє знали, що вже запізно: рабин Бен Моше помер.

Приголомшений, Девід угадував, чи й він такий блідий і знервований на вигляд, як вона. Серце в грудях несамовито калатало. Те, що зараз відбулося, не вкладалося в голові.

Він сильніше стиснув просякнуту дощем сумку, іншою рукою полапав кишеню.

Камені були й досі там. А ім'я Стейсі й досі було в щоденнику.

— У цьому клятому сейфі нічого немає! Він усе забрав! — крикнув Енріке. Почувши це, Джилліс швидко заліз через вікно назад до кабінету й мовчки витріщився на порожню нішу за книжковою шафою.

От чорт. На вулиці вже гуділи поліцейські сирени. Часу не лишилося.

— Що, і щоденника немає? А камені?

— Схоже, Шепард і та ізраїльтянка забрали з собою й те, й інше. — Енріке вже перерив усе в рабина на столі й вивалив на підлогу те, що було в шухлядах. Раптом він помітив біля комп'ютера кілька сторінок, отриманих по факсу. На верхній було написано ім'я Девіда Шепарда й номер його факсу. Він схопив їх.

— Гей, а це що таке?

Він тицьнув сторінки Джиллісу, котрий, пробігши очима по іменах, полегшено зітхнув.

— Щось таки роздобули, Сенджею, — гаркнув він у мікрофон свого мобільника. — Сторінки з Шепардового щоденника, які він надіслав факсом. Ми їх принесемо разом із комп'ютером.

— Копи ще не приїхали? — запитав Сенджей. Голос його вже не був таким рівним і спокійним: у ньому чулася тривога. — Забирайтеся швидше!

Енріке підняв комп'ютер, висмикнувши шнури з подовжувача на підлозі, і побіг до сходів. Джилліс прихопив дискети зі стола й витяг із кишені запальничку. Якусь мить він дивився на вогонь, а тоді підніс його до купи паперів на підлозі, думаючи про те, як він щойно наблизився до світу, який незабаром настане.

Звуки сирен чулися вже зовсім близько, і він побіг униз, перестрибуючи через дві сходинки.

Коли поліцейські під'їхали до будинку, білий хлібний фургон був за квартал звідти — світла, нічим не примітна цятка серед непроглядної зливи.

А Сенджей тим часом надсилав електронною поштою закодоване повідомлення до штаб-квартири на Сицилії, де Едуардо ді Стефано, нахилившись до комп'ютера, ще довго обмірковував кожне слово.

ередіт на глядацькій трибуні напружено нахилилася вперед. Вона бачила, як Стейсі витерла з чола піт і двічі вдарила м'ячем об підлогу на лінії штрафного кидка.

Ну ж бо, дитинко, — подумки благала вона. — Закинь його.

Примружившись, Стейсі подивилася на кошик і кинула м'яч до щитка так, ніби це було простіше простого. На мить у переповненому шкільному спортзалі запала тиша. Навіть Мередіт затамувала подих, стежачи як м'яч креслить дугу в повітрі; ось він зі свистом пролетів крізь кошик — і всі голосно зааплодували.

Широко посміхаючись, Стейсі повернулася, щоб ударитись долонями на знак успіху з колегами по команді. До закінчення гри залишилося тільки п'ять секунд — суперники вже аж ніяк не встигнуть закинути в кошик.

— Молодчина! — прокричала Мередіт зі свого місця, зачувши фінальну сирену. Гравці обох команд уже вишикувались і тиснули одна одній руки.

Подивившись на годинник, Мередіт міркувала, що зараз найкраще зробити. Гра закінчилася доволі рано. У найближчу годину Лен їй не дзвонитиме зі Стокгольма. Тож вони зі Стейсі устигнуть по дорозі додому заскочити до китайського ресторану й перекусити.

— Ти, сонечко, біжи в душ, а я тим часом піджену авто.

— Добре, мамусю, я помиюся швидко — вмираю з голоду.

— Заїдемо до китайського ресторану, це за квартал звідси, — сказала Мередіт і швидко попрямувала через зал до виходу.

Стейсі побігла до роздягальні. Як приємно зняти мокру від поту спортивну форму й стати під душ! Вона швидко помила голову й навіть не висушила волосся — просто зв'язала його в мокрий хвіст, тоді витягла з шафки джинси та яскраво-рожеву футболку: її купив Девід минулого літа, коли вона гостювала в нього у Вашингтоні. Того самого дня він купив їй ще жовтий масажний браслет із написом «Цілься високо», який вона ніколи не знімала.

Одягаючись, Стейсі думала, що це завдяки Девідові вона навчилася так добре грати в баскетбол. Він почав її вчити на під'їзній алеї біля будинку, коли їй було лише п'ять років і вона ще насилу обхоплювала руками м'яч. Вести м'яч вона навчилася за його допомогою у