Чвара королів - Джордж Мартін

Вилар завагався.

— Його милість король забажав, щоб голови зрадників лишалися на мурі, доки не заповняться останні три шпички.

— Ану ж я спробую здогадатися. Одна для Робба Старка, інші дві — для князів Станіса та Ренлі. Чи не так?

— Саме так, ласкавий пане.

— Моєму небожеві, Виларе, сьогодні виповнилося тринадцять років. Завжди доречно пам’ятати про його вік. Ви знімете голови до завтрашнього ранку, інакше на одній тичці може з’явитися не той мешканець, для якого її бережуть. Я висловився досить ясно, сотнику?

— Особисто простежу, як їх зніматимуть, мосьпане.

— От і добре. — Тиріон вдарив коня острогами і рушив уперед ристю, не чекаючи на сторожу.

Він сказав Серсеї, що хоче зняти з цього міста свою мірку. І не збрехав. Але побачене Тиріонові Ланістеру не надто сподобалося. На вулицях Король-Берега завжди вирувало життя, стояв галас, кипіла торгівля й ремесла, та зараз вони смерділи небезпекою, якої він не міг пригадати з минулих своїх приїздів до міста. Просто у стічній канаві коло Ткацької вулиці валявся голий покійник, якого дерли на шматки вуличні собаки, і ніхто навіть не зважав. На очі траплялося багацько міських вартових, що пересувалися провулками у золотих киреях та воронованих кольчугах, не випускаючи з рук залізних кийків. На базарах купчилося забагато обірваного люду, який продавав власне хатнє майно за будь-яку ціну, аби щось вторгувати… і замало селян з возами харчів. Ті харчі, які ще продавалися, коштували втричі дорожче, ніж рік тому. Один крамар вихваляв щурів, засмажених на рожні.

— Свіжі щури! — горлав він, — свіжі щури!

Певно, свіжі щури вважалися стравою куди кращою за старих, висохлих або гнилих щурів. Та лякало інше: щури на рожні виглядали смачніше, ніж більшість того, що продавали різники. На Борошняній вулиці Тиріон побачив озброєних охоронців коло дверей кожної крамниці. «У лихі голодні часи» — подумав він, — «хлібопікам дешевше купити сердюка, ніж борошна».

— До міста не підвозять харчі, абощо? — спитав він Вилара.

— Майже ні, мосьпане, — підтвердив сотник. — У річковому краю воюють, князь Ренлі збирає бунтівників у Вирії, дороги на південь та захід відрізано.

— І що ж за такої нагоди робить моя ласкава сестра?

— Усе, аби відновити королівський мир, — запевнив Вилар. — Князь Слинт потроїв число міських вартових, а королева приставила кілька тисяч ремісників до облаштування оборони міста. Каменярі зміцнюють мури, теслі будують кількасот метавок, стрільники лаштують стріли, ковалі кують клинки, а цех алхіміків пообіцяв наготувати десять тисяч слоїків шал-вогню.

Тиріон неспокійно посовався у сідлі. Йому сподобалося, що Серсея не сидить без діла, та шал-вогонь — то зрадлива штука. Десять тисяч слоїків здатні пустити з димом весь Король-Берег.

— Де ж моя сестра знайшла на все стільки грошей?

Кожен знав, що король Роберт залишив короні самі борги, ще й чималі, а алхіміки зроду не працювали задарма.

— Пан Мізинець завжди щось вигадає, мосьпане. Він запровадив брамне мито для всіх, хто бажає увійти до міста.

— Вдала думка, — відповів Тиріон, поміркувавши.

«Розумно. Розумно й жорстоко.» Десятки тисяч людей тікали звідусіль до оманливої безпеки Король-Берега. Він бачив їх на королівському гостинці: купки батьків, матерів, дітей, одних на конях, інших на возах, занепокоєних, зі страхом та надією в очах. Ясна річ, досягнувши міста, вони б заплатили усе, що мали, аби тільки залишити війну позаду себе за високими надійними мурами… втім, якби втікачі знали про шал-вогонь, то ще двічі б подумали, перш ніж прагнути усередину.

Заїжджий двір під знаком розбитого ковадла стояв якраз недалеко від мурів — коло Божої брами, до якої вони вранці в’їхали. У внутрішньому дворі по коня Тиріона вискочив хлопчик-стайняр.

— Ведіть своїх людей до замку, — мовив Тиріон до Вилара. — Я ночуватиму тут.

Сотник завагався.

— Але чи буде вам безпечно, мосьпане?

— Щодо цього скажу, сотнику, що коли я виходив звідси вранці, у заїзді товклося повно Чорних Вух. А коли неподалік Чела, донька Чейка, то ніхто не може почуватися безпечно.

Тиріон врозвал зашкутильгав до дверей, лишивши збентеженого сотника шукати змісту в своїй відповіді.

Коли він зайшов до трапезної у корчмі, його привітала злива веселощів. Він упізнав горловий регіт Чели й співучу музику Шаїного смішку. Дівчина сиділа коло комина і сьорбала вино за круглим дерев’яним столом з трьома Чорними Вухами, яких Тиріон лишив їй для охорони, та тлустим чолов’ягою, видним лише зі спини. Тиріон вирішив був, що то корчмар… аж тут Шая покликала його на ім’я, і співрозмовник підвівся.

— Яке щастя знову бачити вас так скоро, ласкавий пане, — промуркотів він із лагідною усмішкою євнуха на напудрованому обличчі.

Тиріон аж запнувся.

— Пане Варисе! Оце вже не гадав зустріти вас тут.

«Хай його Інші заберуть! Як він так хутко знайшов це місце?»

— Вибачайте за непрохану появу, — мовив Варис, — але я відчув нагальне бажання зазнайомитися з вашою юною панною.

— Юною панною, — повторила Шая, смакуючи слова. — Ви збрехали тільки наполовину, мосьпане. Я й справді ще досить молоденька.

«Вісімнадцять років» — згадав Тиріон. — «Вісімнадцятирічна шльондра, метка розумом, під ковдрою спритна, мов кішка, з великими темними очима, рясним чорним волоссям, солодким жадібним ротиком… і вся моя! От клятий євнух.»

— На жаль, це я мушу відчувати себе непроханим, пане Варисе, — змусив себе Тиріон до чемності. — Коли я увійшов, ви так весело розважалися.

— Мосьпан Варис захоплювався вухами Чели і дивувався, скільки ж вона мала убити ворогів, щоб зробити таке гарненьке намисто, — відповіла Шая. Тиріона зачепило, як грайливо вона величає Вариса «мосьпаном»; так само і тим самим голосом вона кликала його самого в їхніх постільних забавах. — А Чела каже, що тільки боягуз убиває переможеного ворога.

— Хоробрий лишає ворогові життя, щоб той колись міг змити ганьбу, повернувши собі вухо силою зброї, — пояснила Чела, невеличка смаглява жіночка, в якій на шиї теліпалося зловісне намисто з сорока шести висушених, зморшкуватих людських вух. Тиріонові якось випала нагода їх порахувати. — Так люди знатимуть, що ти не боїшся своїх ворогів.

Шая тюгукнула у захваті.

— А тоді мосьпан сказав, що якби він був Чорним Вухом, то ніколи не спав би, бо йому б тільки й снилися одновухі вороги.

— Мені