Чвара королів - Джордж Мартін
Коли він нарешті поставив її на землю, то легенько поцілував у чоло і зашкутильгав двором до Джофрі. За ним рушив його супровід з двох вояків: чорнявого чорноокого сердюка, що рухався так, наче підкрадався кіт, і кощавого молодика з порожньою очницею замість одного ока. Томен і Мирцела поспішали слідом.
Карлик став на одне коліно перед королем.
— Ваша милосте.
— Ти ба! — відповів Джофрі. — Це ви!
— Правду кажеш, я, — погодився Біс, — але як твій дядько, ще й старший за тебе у родині, я сподівався на чемніше вітання.
— Казали, що вас вбили, — мовив Хорт.
Маленький чоловічок блимнув очима на великого. Одне око в нього було зелене, інше чорне, і обидва — дуже холодні.
— Я розмовляю з королем, а не з його цуциком.
— Яка я рада, що ви живі! — втрутилася принцеса Мирцела.
— Я поділяю твою радість, люба дитино. — Тиріон обернувся до Санси. — Ласкава панно, співчуваю вашим втратам. Воістину, які жорстокі бувають боги.
Санса не змогла знайти слів у відповідь. Чого б це він співчував її втратам? Чи він глузує з неї? Жорстокими виявилися зовсім не боги, а Джофрі.
— Про твою втрату я теж шкодую, Джофріку, — мовив карлик.
— Яку ще втрату?
— Твого ясновельможного батька. Пам’ятаєш, був такий собі дебелий лютий дядько з чорною бородою? Та спробуй же згадати! Він ще на престолі сидів, якраз перед тобою.
— А, він. Так, дуже прикро. Його вбив вепр.
— Так «люди кажуть», ваша милосте?
Джофрі спохмурнів. Санса відчула потребу докинути слово й від себе. Як там казала септа Мордана? «Обладунок шляхетної панни — її чемність», ось як. Отже, вона вдягла свій обладунок і проказала:
— Я шкодую, пане мій, про те, що моя вельможна матінка захопили вас у полон.
— Про це вже шкодує чимало людей, — відповів Тиріон, — а я подбаю, щоб вони пошкодували ще гіркіше. Та все ж дякую за красні слова. Джофрі, де я можу знайти твою матір?
— Вони радяться, — відповів король. — Ваш брат Хайме узяв собі погану звичку програвати битви.
Він кинув на Сансу сердитий погляд, наче то вона була винувата.
— Його схопили Старки, ми втратили Водоплин, а тепер її дурнуватий брат ще й величає себе королем.
Карлик лукаво всміхнувся.
— В наші часи багато дурнів величають себе королями.
Джоф не знав, як це розуміти, тому дивився підозріливо і спантеличено.
— Так, так… Гаразд. Я радий, що вас не вбили, пане дядьку. Чи не привезли ви мені подарунок на іменини?
— Привіз. Свою розумну голову.
— Краще б голову Робба Старка, — відповів Джоф, кинувши підступний погляд у бік Санси. — Томене, Мирцело, ходімо.
Сандор Клеган затримався на мить.
— Ти б краще слідкував за язиком, курдупелю, — попередив він, а тоді закрокував за своїм паном.
Санса лишилася сама з карликом та його потворами і спробувала придумати, що б такого ще сказати.
— Бачу, вам поранено руку, — нарешті спромоглася вона.
— Один із ваших північан поцілив мене телепнем у битві на Зеленозубі. Щоб уникнути смерті, я впав з коня. — Щойно Біс роздивився її обличчя, як його вишкір змінився м’якшою усмішкою. — Ви такі пригнічені, панно, бо сумуєте за батьком?
— Мій батько був зрадником, — негайно відказала Санса. О так, належні відповіді вона засвоїла швидко. — Брат і паніматка — теж зрадники. А я вірна моєму любому нареченому Джофрі.
— Та напевне ж. Вірна, як сарна, оточена вовками.
— Левами, — прошепотіла вона, не подумавши. А тоді озирнулася злякано, хоча поблизу ніхто не міг чути.
Ланістер потягнувся, узяв її за руку і підбадьорливо стиснув.
— Я зовсім невеличкий лев, дитино, і обіцяю не мордувати тебе. — Він вклонився і продовжив. — Але зараз мушу просити вибачення. Маю нагальні справи до королеви та ради.
Санса дивилася, як він крокує геть, важко розгойдуючись на кожному кроці, наче потвора з химерного вертепу. «Він розмовляє шляхетніше за Джофрі» — подумала вона, — «але ж королева теж розмовляла шляхетно». Все одно він — Ланістер. Як його брат, Джофрів дядько. А тому не друг їй. Колись вона кохала принца Джофрі усім серцем, довіряла його матері, захоплювалася нею як справжньою королевою. За любов і довіру їй відплатили головою батька. І Санса вирішила, що ніколи більше не зробить такої помилки.
Тиріон I
У сніжно-білому корзні Королегвардії пан Мандон Мур скидався на мерця у савані.
— Їхня милість наказали, щоб засідання ради ніхто не турбував.
— А я — турбота невеличка, добрий пане. — Тиріон вийняв з рукава сувій пергамену. — Я, бачте, привіз листа від мого батька, князя Тайвина Ланістера, Правиці Короля. Ось печатка його ясновельможності.
— Їхня милість наказали, щоб раду ніхто не турбував, — повільно повторив пан Мандон, мовби Тиріон був такий тупак, що з першого разу не втямив.
Колись Хайме казав братові, що Мур — найнебезпечніший з-поміж Королегвардії (не рахуючи, певна річ, його самого), бо лицем ніколи не виказує, що може зробити наступної миті. А Тиріон вітав би зараз якоїсь підказки. Якби дійшло до зброї, то Брон із Тіметом майже напевне дали б панові Мандону ради. Але ж недоречно розпочинати життя й правління у стольному граді убивством одного з захисників Джофрі. З іншого боку, дозволиш прогнати себе з-під дверей — і який тоді з тебе можновладець?
Тиріон примусив себе всміхнутися.
— Даруйте, пане Мандоне, ви ж досі не знайомі з моїми супутниками. Оце Тімет, син Тімета, «червона рука» Смалених. А це Брон. Я вам зараз трохи розкажу про Брона. Може, ви пригадаєте лицаря Вардіса Егена? Він свого часу був сотником надвірної варти князя Арина.
— Так, я його знаю. — Очі в пана Мандона були блідо-сірі, дивно порожні та мертві.
— Знали, — виправив Брон зі слабкою усмішкою. — Останнім його знав я.
Пан Мандон на зухвале зауваження сердюка навіть оком не змигнув.
— Ось такий він у нас, Брон. Та балачки балачками, мій любий пане, — вів далі Тиріон невимушено,