Чвара королів - Джордж Мартін

їй Тиріон. — Тільки вони удвох з Хайме лишилися живими з семи присяжних оборонців Аериса Таргарієна. Прості люди називають його ім’я поруч з іменами Сервина Дзеркального Щита і принца Аемона Драконолицаря. Як гадаєш, що вони вирішать, коли пан Барістан Зухвалий з’явиться при боці Робба Старка або Станіса Баратеона?

Серсея відвела очі.

— Це мені на думку не спадало.

— А батькові спадало, — зазначив Тиріон. — Ось чому я тут. Аби припинити ці дурниці й привести твого сина до належної покори.

— Краще за мене ти з Джофом не впораєшся.

— Може, й упораюся.

— Чого б це?

— Бо він знає, що ти ніколи не зробиш йому боляче.

Очі Серсеї звузилися.

— Гадаєш, я дозволю тобі кривдити мого сина? Що за маячня? Ти, бува, не захворів?

Тиріон зітхнув. Вона не зрозуміла самої суті — вже не вперше.

— Я хочу кривдити Джофрі не більше, ніж ти, — запевнив він сестру, — але хлопцеві корисно відчути загрозу. Тоді з ним легше буде домовитися.

Він узяв її за руку.

— Ти ж мене знаєш. Я твій рідний брат. Я тобі потрібен, не впирайся і не заперечуй. І твоєму синові теж — якщо йому не байдуже, чи довго він всидить на своєму бридкому залізному стільці.

Сестра, здавалося, була вражена доторком брата.

— Лукавий біс! Відколи вродився, усе хитруєш!

— Та я хитрун малесенький, і хитрощі в мене дрібненькі. — Він вишкірився у посмішці.

— Гаразд, нехай. Коли вже приїхав, то спробуймо приставити тебе до діла… але не дури себе, Тиріоне. У раді ти сядеш із моєї згоди, а Правицею Короля вважатимешся тільки за посадою. Насправді ж ти будеш моїм Правицею. Казатимеш мені про все, що задумав, перш ніж щось робити, і без моєї згоди навіть кроку не ступиш. Зрозумів?

— Ще б пак!

— То ти згоден?

— Авжеж, — збрехав він. — Я весь твій, сестро.

«Тоді, коли мені зручно, певна річ.»

— Отже, тепер ми маємо спільну мету і не повинні мати таємниць одне від одного. То кажеш, Джофрі наказав стратити князя Едарда, Варис вигнав пана Барістана, а Мізинцеві ми мусимо дякувати за вельможного князя Слинта. Але хто ж тоді вбив Джона Арина?

Серсея відсмикнула руку.

— Як я мушу про те знати?

— Скорботна вдовиця у Соколиному Гнізді чомусь вирішила, що то був я. Цікаво, з якого дива?

— Не маю жодного уявлення. Пришелепкуватий Едард Старк кинув мені в обличчя те саме звинувачення. Натякнув, що князь Арин підозрював або радше… вважав, що…

— Що ти задираєш хвоста перед нашим любим Хайме?

Вона дала йому ляпаса.

— Ти вважала мене сліпим, як наш батько? — Тиріон потер щоку. — З ким ти злягаєшся — то не моя справа… щоправда, нечесно виходить: перед одним братом ти розкидаєш ноги, а перед іншим — ні.

Вона дала йому ляпаса.

— Та май же ласку, Серсеє, я з тобою жартую. Як на мене, краще вже гарна хвойда, ніж ти. Ніколи не розумів, що Хайме у тобі знайшов, окрім власного віддзеркалення.

Вона дала йому ляпаса.

Щоки його червоніли та палали, але на вустах сяяла посмішка.

— Ти це припини, бо я розгніваюся.

Вона стримала руку.

— А як і розгніваєшся, то що мені до того?

— В мене є нові друзі, — попередив Тиріон. — Вони тобі можуть не сподобатися. До речі, як саме ти вбила Роберта?

— Він сам себе вбив. Ми тільки допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт зібрався на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого, кислого червоного, але зміцненого втричі проти звичайного. А смердючий бовдур і раденький був: пив і упину не знав, хутко висмоктав один міх і послав Ланселя по другий. Решту справи зробив вепр. Шкода, Тиріоне, що тебе не було на тризні. Смачнішого звіра я не куштувала ніколи. Його спекли з грибами та яблуками, і кожен шматок смакував перемогою!

— Бачу, сестро, ти наче все життя мріяла про жалобу вдовиці. — Тиріон плекав певну прихильність до Роберта Баратеона, величезного галасливого бовдура… не востаннє тому, що сестра його так ненавиділа. — Отже, якщо ти вже скінчила ляпати мені по щоках, то я піду собі потихеньку.

Він вигнувся і незграбно виліз з крісла на підлогу.

Серсея спохмурніла.

— Дозволу піти я тобі не давала. Я хочу знати, як ти зібрався звільнити Хайме.

— Скажу, коли сам знатиму. Змови — вони як плоди, їм треба дозріти. А зараз я хочу попоїздити вулицями і зняти з цього міста свою власну мірку.

Коло дверей Тиріон спинився, поклавши руку на голову сфінкса.

— І наостанок одне проханнячко. Ти вже подбай, щоб Сансі Старк ніхто не зашкодив. Недобре буде втратити обох Старкових дочок.

Залишивши палату малої ради, Тиріон кивнув панові Мандону і рушив довгим склепінчастим переходом. При боці миттю з’явився Брон, але Тімет, син Тімета, кудись зник і не повернувся.

— Де наша червона руця? — поцікавився Тиріон.

— Йому закортіло піти на розвідку. Така вже порода — не любить стовбичити під дверима.

— Аби ж тільки не вбив когось значного. — Дикуни, яких Тиріон привів з їхніх родових твердинь у Місячних горах, притерпілися до нього і зберігали йому своєрідну вірність, але нікуди не поділи ані свій гонор, ані любов до розбрату і бійок, ані звичку відповідати на справжні або уявні образи зі зброєю в руках. — Спробуй його знайти, а заразом простеж, щоб решту оселили та нагодували. Хай живуть у куренях під Баштою Правиці, але не дозволяй, щоб підкоморій розташував Кам’яних Ґав коло Братів Місяця. А Смалені хай мають окрему від усіх трапезну.

— А ти куди?

— Поїду назад до «Розбитого ковадла».

Брон глузливо вишкірився.

— Супровід потрібен? Кажуть, на вулицях неспокійно.

— Викличу собі сотника сестриної сторожі й нагадаю, що я такий самий Ланістер, як вона. Хай сотник не забуває, що давав присягу Кастерлі-на-Скелі, а не Серсеї чи Джофрі.

За годину по тому Тиріон виїхав з Червоного Дитинця у супроводі тузня ланістерівських стражників у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Минаючи брамну решітку, він помітив голови на мурі. Чорні від гниття і старої смоли обличчя вже давно було годі впізнати.

— Сотнику Виларе! — покликав він. — Оті прикраси треба зняти до завтра. Віддайте їх сестрам-мовчальницям, щоб вичистили.

Не надто