Чвара королів - Джордж Мартін

Янос Слинт зареготав, Мізинець посміхнувся, а великий маестер Пицель вивів їх обох геть, задкуючи та кладучи поштиві поклони.

— Сподіваюся, батько тебе не для того прислав, аби ти нудив тут своїми уроками історії, — мовила сестра, лишившись із ним наодинці.

— О як я весь цей час сумував за звуками твого чарівного голосу, — зітхнув Тиріон.

— О як я весь цей час прагнула вирвати євнухові язика розжареними кліщами, — відповіла Серсея. — Чи не з’їхав, бува, наш панотець з глузду? Чи може, ти підробив його листа?

Вона перечитала листа ще раз, дратуючись дедалі більше.

— Навіщо він прислав тебе на мою голову? Я хотіла, щоб батько приїхав сам.

Серсея зім’яла листа князя Тайвина у кулаку.

— Я є намісницею при Джофрі, я надіслала йому королівський наказ!

— А батько взяв та й начхав на твій наказ, — зазначив Тиріон. — Бо має велике військо і робить все, що йому заманеться. І не він один, до речі. Хіба не так?

Серсея стиснула губи. Тиріон бачив, як вона починає червоніти.

— А якщо я оголошу цього листа підробкою і накажу кинути тебе у холодну? Обіцяю тобі — на цей наказ ніхто не начхає!

Тиріон розумів, що ходить по тонкому льоду: один хибний крок, і під ногами розскочиться темне провалля.

— Ніхто, — погодився він, — а найменше наш батько. Той самий, який має військо. Але навіщо тобі, люба сестро, кидати мене у холодну, коли я сам, з доброї волі, заїхав у таку далину, щоб тобі допомагати?

— Твоєї допомоги я не потребую. Це батькові я наказала прибути сюди негайно!

— Еге ж, — спокійно відповів він, — а насправді прагнула, щоб повернувся Хайме.

Сестра вважала себе хитромудрою, але ж він виріс поруч із нею і читав її обличчя, мов улюблені книжки. Зараз на ньому читалася лють, страх та відчай.

— Хайме?! Та Хайме…

— …такий самий мій брат, як і твій, — закінчив за неї Тиріон. — Підтримай мене, і ми звільнимо Хайме та повернемо його до нас неушкодженим.

— Як саме? — вимогливо запитала Серсея. — Старків малий та його мамуня навряд чи забудуть, що ми стяли голову князеві Едарду.

— Навряд, — погодився Тиріон, — але ж у тебе досі в полоні його доньки, так? Я бачив старшу дівчинку в дворі поруч з Джофрі.

— Так, Сансу, — мовила королева. — Я дала всім зрозуміти, що менша драпіжниця теж у нас, але то неправда. По смерті Роберта я надіслала Мерина Транта, щоб її схопити, але втрутився той клятий вчитель танців, і мала втекла. Досі її ніхто не бачив. Мабуть, загинула. Того дня чимало людей полягло.

Тиріон розраховував на обох старківських дівчат, але мусив удовольнитися тим, що є.

— Розкажи-но мені про наших друзів з малої ради.

Сестра зиркнула на двері.

— Що саме розказати?

— Батько, здається, не надто їх шанує. Коли я від’їжджав, наш панотець зволили виявити цікавість, як їхні голови виглядатимуть на мурі поруч із головою князя Старка.

Тиріон перехилився через стіл і спитав:

— Ти певна їхньої вірності? Ти їм довіряєш?

— Я не довіряю нікому! — гримнула Серсея. — Але вони мені потрібні. То батько вважає, що радники нас дурять?

— Радше підозрює.

— Чому? Що йому відомо?

Тиріон стенув плечима.

— Батькові відомо, що коротке царювання твого синка — то суцільна вервечка прикрих негараздів і відвертих дурниць. Природньо думати, що хтось дає йому дуже погані поради.

Серсея уважно вивчила обличчя брата.

— Джофові не бракує і добрих порад. Але він завжди мав сильну волю. Ставши королем, він забрав у голову, що має чинити зі своєї ласки, а не за порадою та обов’язком.

— Корона часто-густо дивно впливає на голову, на яку її чіпляють, — зазначив Тиріон. — А оця прикрість з Едардом Старком… теж справа рук Джофрі?

Королева болісно скривилася.

— Йому ж казали: пробачити Старка і дозволити вдягти чорне. З нашого шляху Старк зник би назавжди, а з його сином ми б якось домовилися. Але Джоф вирішив подарувати натовпові яскраве видовисько. Що я мала робити? Він вимагав страти князя Едарда перед половиною міста! Я й оком не встигла змигнути, як Янос Слинт і пан Ілин Пейн, не чекаючи мого наказу, кинулися з місця і вкоротили Старка на голову. — Рука її стиснулася у кулак. — Верховний септон заявляє, що ми зганьбили Септ Баелора кровопролиттям, а на додачу ще й збрехали йому про наш намір.

— Важко з ним не погодитися, — кивнув Тиріон. — А оцей наш князь Слинт, він же брав участь у всій оборудці, так? Скажи-но мені, чия то була блискуча думка: жалувати його Гаренголом та ввести до ради?

— Про все домовився Мізинець. Ми потребували Слинтових золотокирейників, бо Едард Старк змовлявся з Ренлі та писав князеві Станісу, пропонуючи йому престол і корону. Ми б могли втратити усе. До речі, усе й висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса і не переказала задуми батька…

Тиріон здивувався.

— Справді? Його власна донька?!

Санса завжди здавалася йому такою милою, лагідною та чемною дівчинкою.

— Дівча від кохання аж текло під себе. Заради Джофрі вона була готова на все, аж доки він не відтяв її батькові голову і не назвав це милістю. На тому кохання й скінчилося.

— Його милість має справжній хист прихиляти до себе серця підданих, — лукаво всміхнувся Тиріон. — А вигнати пана Барістана Селмі з Королегвардії — то теж Джофрі додумався?

Серсея зітхнула.

— Джоф бажав зіпхнути на когось вину за смерть Роберта. Варис запропонував пана Барістана. Чому б ні? Хайме отримав уряд Регіментаря та місце у раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму собаці. Адже він так зворушливо любить Сандора Клегана. А на Селмі ми зла не тримали, навіть хотіли дати йому якийсь клапоть землі та обійстя — нікчемний старий дурень і того не заслужив.

— Я чув, що нікчемний старий дурень убив двох золотокирейників Слинта, коли ті намагалися схопити його біля Грязючної Брами.

Сестра похнюпилася.

— Слинт мав би надіслати більше людей. Він не такий вправний тисяцький, як я гадала.

— Пан Барістан був Регіментарем Королегвардії Роберта Баратеона, — ущипливо нагадав