Чвара королів - Джордж Мартін

«Якби ж я справді був лютововком, то зрозумів би їхню пісню» — повний палкої жаги, подумав він. У вовчому сні він гасав по схилах гір — гострих крижаних хребтів, вищих за будь-яку башту, і стояв на вершинах під повним місяцем, лишивши під собою цілий світ. Точно так, як бувало раніше.

— У-у-у-у! — обережно завив Бран. Він склав долоні трубою перед ротом і підняв голову до комети. — У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — продовжив він сміливіше.

Вийшло якось дурнувато, пискляво, слабенько і тремтливо. Виття малого хлопчини, а не вовка. І все ж Літо відповів, потопивши своїм низьким виттям тоненький голосочок Брана; згодом і Кудлай приєднався до хору. Бран завив ще, і вони заспівали разом — останні зі своєї зграї.

На галас до дверей нагодився стражник на прізвисько Стріха з бородавкою на носі. Він зазирнув досередини, побачив, як Бран виє коло вікна, і спитав:

— У чому річ, пане принце?

Бран почувався ніяково, коли його кликали принцом, хоч і був спадкоємцем Робба — Короля-на-Півночі. Він повернув голову і завив до стражника:

— У-у-у-у-у-у-у-у! У-у! У-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Стріха скривився.

— Та припиніть уже.

— У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у! У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у!

Стражник пішов і скоро повернувся з маестром Лювином у сірій рясі, з незмінним ланцюгом на шиї.

— Бране, ті звірюки і без тебе чинять досить галасу. — Він перетнув кімнату і поклав руку хлопчикові на лоба. — Час уже пізній, ти мав би спати.

— Я розмовляю з вовками. — Бран скинув з себе руку маестра.

— Може, хай Стріха віднесе тебе до ліжка?

— До ліжка я й сам доберуся. — Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, по яких Бран міг тягти себе кімнатою за допомогою самих лише рук. То була важка й повільна справа, від неї боліли плечі, але їздити в когось на руках Бран ненавидів. — А спати я піду тоді, коли захочу. Зараз не хочу.

— Всі люди мусять спати, Бране. Навіть принци.

— Коли я сплю, я перекидаюся на вовка. — Бран відвернув обличчя і зиркнув у ніч. — А чи бачать вовки сни?

— Гадаю, всі створіння бачать сни, тільки не так, як люди.

— А мертві люди бачать сни? — спитав Бран, думаючи про батька.

У темній крипті під Зимосіччю каменяр саме різьбив у граніті подобу покійного князя.

— Хтось каже, що так, а хтось — що ні, — відповів маестер. — Самі ж мертві нічого не кажуть.

— А дерева бачать сни?

— Дерева? Певно, що ні…

— А от і бачать, — з раптовою впевненістю мовив Бран. — Вони бачать деревні сни. Інколи я бачу вві сні дерево. Оберіг-дерево — таке, як у божегаї. Воно мене кличе. Але вовчі сни кращі. Я можу все нюхати, а інколи пробувати на смак кров.

Маестер Лювин смикнув ланцюга у тісному місці на шиї.

— Якби ж ти проводив більше часу з іншими дітьми…

— Ненавиджу інших дітей, — відказав Бран, згадавши Вальдерів. — Я наказав вам відіслати їх геть.

Лювин посуворішав.

— Фреї — вихованці твоєї вельможної матері. Їх прислали сюди задля опіки та виховання за її наказом. Ти не маєш права їх виганяти, та й недобре було б так чинити. Якщо ми їх виженемо, куди їм подітися?

— Додому. То вони винні, що ви не дозволяєте мені тримати при собі Літа.

— Малий Фрей не просив, щоб його кусали, — відповів маестер, — і я теж не просив.

— І його, і вас вкусив Кудлай. — Чорний вовк Рікона був такий дикий, що часом лякав і Брана. — Літо нікого не кусав.

— Літо вирвав горлянку людині просто у цій опочивальні. Ти часом не забув? Правду кажучи, ті ласкаві цуценята, яких ви з братами знайшли у снігу, виросли у небезпечних хижаків. Малі Фреї правильно їх цураються.

— То хай би Фреї й сиділи у божегаї. Грали б там у князя переїзду, скільки заманеться. А Літо знов би спав зі мною. Якщо я — принц, то чому ви мене не слухаєте? Я хотів їздити на Танцівниці, але Пивотряс не пускає мене з брами.

— І правильно робить. У вовчій пущі небезпечно; ти мав би сам знати після твоєї минулої прогулянки. Хочеш, щоб якийсь харциз схопив тебе у полон і продав Ланістерам?

— Літо б мене врятував, — уперто вів своєї Бран. — Принци повинні мати змогу плавати морем, полювати вепра у вовчій пущі, битися списами на турнірах.

— Бране, дитино, навіщо ти себе мучиш? Колись ти зможеш дещо з цього, та зараз ти лише восьмирічний хлопчина.

— Краще б я був вовком. Тоді міг би жити в лісі, скільки захочу. Міг би знайти Ар’ю з Сансою. Я б їх винюхав і побіг рятувати, а коли Робб стане до битви, я б став із ним поруч, як Сірий Вітер. Я б вирвав Крулерізові горлянку зубами, гир, та й усе — війна б тоді скінчилася, і всі повернулися б до Зимосічі. Якби ж я був вовком… — Він завив. — У-у-у-ууу-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Лювин підвищив голос.

— Справжній принц мав би вітати…

— А-а-у-у-у-у-у-у! — гучніше завив Бран. — А-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Маестер кинув марні зусилля.

— Як хочеш, дитино.

Зі змішаним виразом журби та відрази на обличчі він пішов з опочивальні геть.

Вити стало нецікаво, щойно Бран лишився сам. Через деякий час він угамувався. «А я ж вітав їх, як належить» — сказав Бран собі з відразою. — «Я ж був князем на Зимосічі, справжнім князем, ніхто б мені не дорікнув.» Коли з Близнюків прибули Фреї, то не він, а малий Рікон зажадав вигнати їх геть. Але ж він — чотирирічна дитина. Малий заверещав, що хоче побачити вдома батька, мати та Робба, а не якихось чужинців. Саме Бранові довелося вгамовувати його та вітати Фреїв за належним звичаєм. Він запропонував гостям трунок і частунок, припросив їх до вогню, і навіть маестер Лювин опісля похвалив його за добрий прийом.

Але то було ще до гри.

У гру гралися з колодою, костуром, якимось водоймищем і навіженим галасом. Як запевнили Брана Вальдер і Вальдер, найголовніше — то