Королівський убивця - Робін Хобб

Навіть Моллі.

Моллі була найціннішим скарбом: істинним притулком. Вона не мала геть нічого спільного з моїм повсякденним життям. Йшлося не тільки про те, що вона була жінкою, але й це було для мене таємницею. Я зростав майже винятково в чоловічому товаристві, був позбавленим не лише рідних батьків, але й будь-яких кревних, які б відкрито в цьому зізнавалися. У дитинстві мене довірено було опіці Барріча, грубуватого стайничого, колись правої руки мого батька. Моїм щоденним товариством були конюхи та вартовці. Уже й тоді серед компанійців-вартових траплялися жінки, хоча й менше, ніж тепер. Але вони, подібно до компанійців-чоловіків, мали свої обов’язки та власне життя і сім’ї поза службою. Я не міг зазіхати на їхній час. Не було в мене ні матері, ні сестер, ні тіток. Не було жінок, які дарували б мені ту особливу ніжність, що, кажуть, притаманна саме жінкам.

Нікого, крім Моллі.

Вона була на рік чи два старша від мене й росла так само, — наче стеблинка трави, що пробивається крізь щілину між камінням бруківки. Її не змогли розчавити ні напади гніву вічно п’яного батька, ні виснажливе повсякдення дитини, що намагається втримати видимість домівки та сімейної справи. Коли ми з нею познайомилися, була дикою й обережною, наче лисеня. Вуличні діти називали її Моллі Розквашений Ніс. Часто носила сліди побоїв, завданих їй батьком. Попри його жорстокість, опікувалася ним. Я ніколи цього не розумів. Він бурчав і лаяв її навіть тоді, коли вона, після чергового його загулу, тягла його додому і вкладала в ліжко. А прокинувшись, ніколи не відчував докорів сумління за своє пияцтво та грубі слова. Були тільки все нові докори: чого крамничку не прибрано, а підлогу не посипано свіжим зіллям? Чого вона не доглядала за вуликами, раз у них майже немає меду на продаж? Чого вона не припильнувала за вогнем під казанком із лоєм? Я був німим свідком таких сцен частіше, ніж міг запам’ятати.

Але, попри це все, Моллі росла. Одного літа вона несподівано розквітла в молоду жінку, чарівність якої підкорила мене і сповнила захватом. Та, здавалося, вона не усвідомлювала, що я німію, зустрівшись із нею поглядом. Жодна магія, якою я володів, ні Скілл, ні Віт, не могла захистити мене від випадкового дотику наших рук чи порятувати від зніяковіння, в яке вганяло мене диво її усмішки.

Чи я повинен систематизувати її розвіяне вітром волосся, чи детально описати колір її очей, що мінився від темно-бурштинового до глибоко карого, залежно від її настрою і кольору сукні? Піймавши оком посеред ринкового натовпу зблиск її шкарлатної спідниці й червоного шаля, я раптово переставав помічати будь-кого іншого. Ось магія, свідком якої я був, і, хоч можу викласти її на папері, ніхто інший не зможе так уміло нею скористатися.

Як я до неї залицявся? З незграбною хлоп’ячою галантністю, наче простак, що витріщається на диски, якими крутить жонглер. Вона знала, що я в неї закоханий, ще до того, як справді закохався. Дозволила мені упадати за нею, хоча я був на кілька років од неї молодшим, не належав до громадки міських хлопців і, наскільки вона знала, не мав особливих перспектив у майбутньому. Думала, що я — хлопець-писарчук, попихач у стайнях і посильний у Замку. Ніколи не підозрювала, що я бастард, невизнаний син, який виштовхнув принца Чівелрі з його місця у династії. Уже це було достатньо значною таємницею. А про мою магію та іншу мою професію вона не знала нічого.

Можливо, тому я зумів її покохати.

Напевне, тому її втратив.

Я дозволив таємницям, провалам та болям інших моїх життів надто мене поглинути. Була то магія, щоб її вивчати, таємниці, щоб їх вивідувати, люди, щоб їх убивати, інтриги, щоб вижити. Оточений цим усім, я ніколи й у думках не покладав звернутися до Моллі по крихту надії та розуміння, в яких мені відмовляли деінде.

Вона була поза цими справами, незаплямована ними. Я дбайливо оберігав її від найменшого дотику якоїсь із них. Ніколи не намагався втягнути до мого світу. Натомість приходив до неї, до рибальської і портової дільниці, де вона у своїй крамничці продавала свічки та мед, робила покупки на ринку, а інколи прогулювалася зі мною узбережжям. Моєму коханню достатньо було самого її існування. Я навіть не смів сподіватися, що вона відповість на це почуття.

Настав час, коли, навчаючись Скіллу, я впав у такий глибокий відчай, що вже й не думав вижити. Не міг простити собі, що виявився неспроможним оволодіти ним. Не мав навіть гадки, що для інших мій провал нічого не важить. Приховував свій розпач у грубуватому відстороненні. Дозволяв пробігати тижням, не бачачись із нею, навіть не переславши їй слівця, що я про неї думаю. Врешті-решт, коли мені ні до кого більше було звернутися, я спробував її розшукати. Надто пізно. Одного пополудня я прийшов до свічної крамнички «Мелісса» з подарунком у руках, аби побачити, як вона йде звідти. Не сама. З Джейдом, гарним плечистим моряком із масивною сережкою у вусі, у повному розквіті своєї мужності. Я, непомічений, розгромлений, сховався і дивився, як вони йдуть, тримаючись за руки. Дивився, як вона йде, дозволив їй піти, а впродовж наступних місяців намагався переконати себе, що моє серце теж її відпустило. Що сталося б, якби того пополудня я побіг за ними, благаючи в неї одного останнього слова? Дивно й подумати, як багато подій сталося через недоречну гордість хлоп’яка і прищеплене йому вміння миритися з поразками. Я викинув її зі своїх думок і нікому нічого про неї не казав. Далі жив своїм життям.

Король Шрюд послав мене як свого вбивцю з валкою люду, що мав засвідчити шлюбну обітницю гірської принцеси Кеттрікен як нареченої принца Веріті. Мені доручено було делікатну місію непомітно умертвити її старшого брата, принца Раріска, аби вона зосталася єдиною спадкоємицею Гірського престолу. Але, діставшись туди, я виявив цілу мережу обманів та хитрощів, виплетену моїм наймолодшим дядьком, принцом Регалом, аби виштовхнути Веріті з черги успадкування і здобути принцесу як власну наречену. Я був пішаком, яким він пожертвував заради цієї мети, але пішаком, що позбивав фігури довкола нього, стягнувши на свою голову гнів і помсту, проте врятувавши корону та принцесу для принца Веріті. Не думаю, що це було героїзмом. Також не думаю, що це було дріб’язковою помстою тому, хто