Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Ніккі нетерпляче махнула рукою. — Вийдіть, ви, всі! Тут і так достатньо тісно. Я не можу зараз відволікатися. Мені потрібна тиша.

Знову вдарила блискавка, ніби духи хотіли позбавити її того, чого вона вимагала. Гуркіт грому наростав, буря накрила все навколо.

— Ти пришлеш Кару, коли щось проясниться? — Запитав один з чоловіків.

— Так, так. Ідіть вже.

— І перевірте, чи немає навколо інших солдатів, — додала Кара. — На всякий випадок, і тримайтеся в тіні. Ми не можемо дозволити їм ще раз застати нас зненацька — тільки не зараз.

Чоловіки кивнули, обіцяючи все зробити як потрібно.

Двері відчинилися, і тьмяне світло впало на потріскану стіну. Коли чоловіки виходили, їх тіні перетинали смугу світла, немов самі добрі духи покидали їх зараз.

Проходячи, один з чоловіків коротко торкнувся плеча Річарда — як побажання мужності і спокою. Річарду виразно було знайоме його обличчя. Він давно не бачив цих людей. Йому спало на думку, що це не найкращий привід зустрітися знову. Чоловіки зачинили за собою двері, залишаючи кімнату освітленою тільки тьмяним світлом, проникаючим в єдине вікно.

— Ніккі, — Кара понизила голос. — Ти можеш зцілити його?

Річард збирався зустрітися з Ніккі, коли війська Імперського Ордена, послані для придушення повстання, випадково натрапили на його табір. Перед тим, як солдати напали на нього, йому необхідно було знайти Ніккі. У темряві його занепокоєння єдиною іскрою надії було те, що Ніккі могла б йому допомогти.

Тепер Річард повинен був змусити її слухати.

Коли вона нахилилася зовсім близько, намагаючись визначити, наскільки глибоко стріла проникла в тіло, Річард рукою стиснув її плече, обтягнуте чорною тканиною сукні. Рука злегка блищала, волога від крові. Коли він кашляв, то відчував, як цівка крові біжить по обличчю.

Її сині очі були звернені до нього.

— Все буде гаразд, Річард. Лежи, не рухайся.

Пасмо світлого волосся ковзнуло по іншому плечу, коли він спробував підтягти її ближче. — Я тут. Заспокойся, я тебе не залишу. Лежи. Все добре, я допоможу тобі.

Незважаючи на спокійний тон, в її голосі чулася паніка. Вона намагалася посміхатися, але в очах блищали сльози. Тоді він зрозумів, що, можливо, навіть її здібностей не вистачить, щоб зцілити його рану.

Тим важливіше було змусити її вислухати.

Річард відкрив рот, намагаючись заговорити, здавалося, йому не вистачає повітря. Він тремтів від холоду, кожен вдих, що супроводжувався вологим хрипом, давався важко. Він не міг померти. Не тут, не тепер. Сльози жалили його очі.

Ніккі м'яко натиснула, змушуючи його лягти.

— Лорд Рал, — сказала Кара, — Лежіть. Будь ласка. — Вона зняла його руку з плеча Ніккі і утримувала її в своїй. — Ніккі подбає про вас. Все буде добре. Тільки лежіть спокійно і дозвольте їй робити те, що вона повинна, щоб зцілити вас.

Світле волосся Ніккі було розпущене, а волосся Кари заплетене в косу. Незважаючи на те, що він знав, наскільки вона була стурбована, Річард відчував у присутності Кари, в її сталевих синіх очах силу і впевненість. Ця сила, ця впевненість у собі була для нього острівцем надійності в потоці жаху.

— Стріла не проходить наскрізь, — сказала Ніккі Карі, досліджуючи рукою спину Річарда.

— Не проходить. Принаймні йому вдалося відхилити стрілу своїм мечем. Хіба це не добре? Добре, що стріла не пробила йому спину, хіба ні?

— Ні, — видихнула Ніккі.

— Ні? — Кара нахилилася ближче. — Але як може бути гірше, якщо ця штука не пошкодила ще й спину?

Ніккі підняла очі на Кару. — Це болт арбалета. Якби він вийшов через спину або був досить близько там, ми могли б видалити наконечник і витягнути держак.

Вона залишила несказаним те, що вони повинні будуть робити тепер.

— Його кровотеча була не настільки сильна, — припустила Кара. — Принаймні, ми її зупинили.

— Можливо, зупинили, але зовнішню, — сказала Ніккі. — А от внутрішня продовжується — кров заповнює його ліву легеню.

Цього разу вже Кара схопила Ніккі за плече — Але ж ти небудь зробиш? Ти ж зможеш…

— Зрозуміло, — прогарчала Ніккі, намагаючись звільнити плече від хватки Кари.

Річард задихався у хвилях болю. Підступаюча паніка могла задушити його. Ніккі, заспокоюючи, поклала і другу руку йому на груди.

— Кара, — сказала Ніккі, — Чому б тобі не почекати зовні разом з рештою?

— Цього не буде. І краще б тобі продовжити.

Ніккі коротко і оцінююче поглянула в очі Кари й знову взялася за древко, що стирчало з грудей Річарда. Він відчував поколювання магії, прямуюче в напрямку древка стріли в рану глибоко всередину його тіла. Він впізнав відчуття від дотику дару Ніккі, так само, як раніше він впізнавав її неповторний шовковий голос.

Він знав, що не може затримуватися з виконанням того, що він повинен був зробити. Якщо вона почне лікування, розмови не буде до тих пір, поки він не прокинеться… якщо він прокинеться.

Щосили Річард знову схопив її за комір сукні. Він спробував підвестися до Ніккі і притягти її до себе, поки її обличчя не виявилося достатньо близько, щоб вона могла почути його.

Він повинен був запитати, чи знають вони, де Келен. Якщо ж ні, Ніккі повинна допомогти йому розшукати її.

Він зміг вимовити лише одне єдине слово.

— Келен, — прошепотів він, вкладаючи в це слово останні сили.

— Добре, Річард, добре. — Ніккі вхопила його зап'ястя і намагалася прибрати його руки від своєї сукні. — Послухай мене, — вона легко натиснула йому на плече, знову кладучи на стіл.

— Слухай. Часу немає. Ти повинен заспокоїтися. Лежи. Просто розслабся і дай мені робити свою справу.

Вона відкинула назад його волосся і дбайливо поклала руку йому на чоло, в той час як інша її рука знову взялася за прокляту стрілу.

Річард відчайдушно