Українська література » » Бранці мороку - Олександр Шевченко

Бранці мороку - Олександр Шевченко

Читаємо онлайн Бранці мороку - Олександр Шевченко
голос Михайло, і я не відразу зрозуміла, що він має на увазі не кота. — Можна купити новий холодильник, але цей працює ще й досі. Колись техніку робили на віки. Гарчить, щоправда, як той трактор, зараза, але тут товсті двері, його й у вітальні вже не чути... Зате морозить як звір. І пінгвін задубне, гарантую. Що скажеш?

— Поки що лишаємо, — винесла я вирок, і ми повернулися на веранду, а потім перейшли до вітальні, у центрі якої стояв круглий стіл із різьбленими ніжками, накритий білосніжною скатертиною і сервірований на двох. Порцелянові тарілки, кришталеві келихи, свічки у срібних підсвічниках. Відчуваючи, як від зворушення стає важко говорити, я взяла чоловіка за руку.

— Коли ти тільки встиг? Ти тут таку роботу здолав, і ще це.

— Я лише хотів зробити тобі приємне.

— І в тебе вийшло.

Тигра, що вже нагулявся біля холодильника тракторного типу, підкрався до столу і сів біля нього, жалібно блимаючи на нас круглими нещасними очима. Якби я перед від’їздом власноруч не згодувала цьому шарпакові цілу бляшанку м’ясних консервів, то неодмінно повірила б, що бідна тварина пухне з голоду.

— Потім, обманщику, — удавано насупилась я і повернулася до стіни, на якій красувалося величезне люстро у чудернацькій рамі — чи то бронзовій, чи то фарбованій під бронзу, — що зображувала якусь оргію з тваринного світу.

— Як все переплелося, — зауважила я сміючись, бо, хоча подібні витвори мистецтва й не були мені до смаку, я добре знала, що вони подобаються Михасю. Аж раптом сміх мені увірвався разом із мовою. Ліворуч угорі дзеркало перетинала ціла сітка величезних, схожих на старезне павутиння тріщин. Я ніколи не була забобонною, але від цього видовища у мене під шкірою засновигали сотні крижаних мурашок.

— Це погана прикмета, коханий, — озвалася я, намагаючись говорити спокійно. — Тримати тріснуте дзеркало у домі — до покійника. Так люди кажуть.

— Ну і де воно тріснуте, Лі? — Чоловік підійшов до свічада і провів вказівним пальцем по найглибшій із розколин. — Ціле-цілісіньке. Ти втомилася, та й усе. Я ж знаю, як тебе виснажує дорога.

Я потерла скроні і знову звела погляд на дзеркало. Павутиння з тріщин нікуди не ділося, більше того, я на власні очі бачила, як ці тріщини перетворюються у справжні щілини, такі широкі, хоч поролоном затикай. А потім у сріблястій глибині люстра промайнуло щось, чого я не встигла зауважити, якась темно-сіра, схожа за кольором на мокрий асфальт, тінь. І це привело мене до тями. У дзеркалах відображується лише те, що є насправді, сказала я собі. А позаду нас не сновигають жодні тіні, якщо не уявити, що Тигра за мить виріс мені по груди або бігає по столу. Михайло має рацію. Я просто змучилася від переїзду. Плюс стільки емоцій, цілий емоційний шторм... Ще й не те примариться.

Оглядини того танкового полігону, котрий хтось помилково назвав залою, пройшли швидко і без пригод, так само як і відвідини мого майбутнього кабінету: я лише відкрила двері, не переступаючи порогу, зазирнула до кімнати, миттєво закохалася у масивний письмовий стіл, схоже дубовий, і, цілковито втішена, спитала у Михася, коли ми повернулися до вітальні:

— А тепер нагору, так?

— Еге ж, — на ходу відповів він, пропустивши мене вперед. — Єдине, що... тут сходи дуже риплять, Лі. Я міг би їх закріпити, але мені здається... здавалося, що у цьому звуку є щось домашнє. Як гадаєш?

Я прислухалася до звуків у себе під ногами і кивнула, погоджуючись. Було, ще й як було. Здавалося, старі мостини розмовляють зі мною. По-старечому крекчучи, вони щось говорять мені. Вони говорять...

Пішла звідси.

Я вклякла, де була, а саме — на останній сходинці перед площадкою другого поверху. Ні сіло ні впало мене занудило, на чолі виступив липкий піт. Я озирнулася на Михайла — він, схоже, нічого подібного не відчував.

— Ноги не йдуть, Аліно?

Сказано це було ніби зі співчуттям, та моє вухо все ж вловило в коханому голосі якісь знущальні нотки. Чи це мені теж мариться? Мабуть, так. Он сходи — вони ж не говорять насправді. А я...

Котися.

— Та ні, все гаразд. Я в порядку, любий. Котра з цих кімнат наша?

— Та, що праворуч, я гадаю. Вона найбільша, і в ній є балкон.

— А диван?..

Чоловік заусміхався.

— Ти думаєш про те саме, що й я?

— Сподіваюся. Я тебе цілу вічність не бачила.

— Ти просто розпусниця, Лі.

— Так, коханий. Хіба не тому ти зі мною одружився?

— Ну... це була одна з вирішальних причин.

Мою втому наче рукою зняло.

— Давай я ще раз переконаю тебе, що ти не помилився.

Михайло обійняв мене за плечі і тихенько спитав:

— А як же святкова вечеря?..

— А ти зроби так, щоб я зголодніла, — теж пошепки промовила я. І ми увійшли до нашої спальні, просторої, з ніжно-рожевими, мов яблуневий цвіт, стінами і величезним ліжком посередині, схоже, старовинним. Не встигла я натішитись такими функціональними меблями, як Тигра, що попхався було за нами, завмер, притиснувши вуха до голови, і зашипів, виставивши вперед праву передню лапу, наче для захисту від когось невидимого. Очі в мого тихого кота, в котрому я завжди підозрювала латентного буддиста, стали злими-презлими й якимись холодними, а шерсть на спині здибилася, як у мокрого дикобраза.

— Що це з ним?

— Не знаю. Я не котячий психоаналітик, Лі, — Михайло

Відгуки про книгу Бранці мороку - Олександр Шевченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: