Бранці мороку - Олександр Шевченко

За відсутності інших прийнятних пояснень я вирішив, що виною всьому сонячний удар плюс пари від фарб, якими я надихався за останні дні. Склавши розкладачку, я пішов у прохолоду дому. У задумі спустився сходами у вітальню, де зупинився перед овальним дзеркалом у різьбленій рамі, що висіло на стіні.

Це дзеркало я знайшов позавчора у підвалі, серед інших корисних і не дуже речей попередніх господарів. Привабила мене його чудернацька, фарбована під бронзу рама, що складалася з переплетіння якихось змій, риб з виряченими очима та перекручених рослин. Лі, напевно, жахнеться від такої композиції, але мені воно припало до душі, тому я перетягнув люстро нагору, сподіваючись почепити його на стіну, щойно та висохне.

І ось тепер воно вже висіло, не дочекавшись моєї допомоги.

Вкупі з тими пришелепкуватими думками, котрі щойно мене одвідали, це здалося тривожним симптомом. Досі я ніколи не мав причин скаржитися на голову, а тут одразу стільки буквально за десять хвилин. Мабуть, із пивом таки треба зав’язувати, принаймні доки всі ці лакофарбові пари не випаруються до біса з будинку. Повісити на стіну дзеркало і забути — це вже не жарт. Я навіть зняв його на хвилинку, аби переконатися, що раму тримають не руки незримих духів, а шуруп, вкручений у дюбель, котрий у свою чергу вігнаний у пробиту в стіні дірку. Саме так, як я збирався зробити й, судячи з усього, зробив. Що ж, це вже краще. Просто перевтома, на яку я не звертав уваги, поки вона сама про себе не нагадала. Відпочити, прогулятися лісом, і все минеться.

Я повернув люстро на його віднині законне місце й глянув на своє відображення. Раптом зауважив, що сивого волосся над чолом і на скронях суттєво додалося. Аж настільки, що це почало впадати в очі, хоча вчора, коли я голився у ванній, ніякої сивини взагалі не помічав. Ну, може, кілька волосин, якщо зізнатися собі чесно... але ж не так багато! Хоча...

Мабуть, ось так це й відбувається — спочатку не помічаєш ніяких змін, а потім в один прекрасний день дивишся в очі напівсивому суб’єкту із зморшками де тільки можна й шевелюрою, яку неначе присипали попілом. Старість... непомітна, але й неминуча.

«Досить скиглити, чорт забирай, — вилаяв я себе. — Тобі ж лише сорок два. Може, ще вирішиш пошукати целюліт в себе на задниці? Трохи сивини лише робить чоловіка сексуальнішим. А тепер до роботи».

Я зібрав увесь непотріб, що лишився після фарбування — газети, порожні бляшанки й ганчір’я, що просмерділося розчинником, — і потяг усе це на двір, подумавши мимохідь: а чи не здалося мені, що відображення у дзеркалі замість моїх сірих мало карі очі?

Зазвичай я погано переносила поїздки в авто і, як могла, намагалася уникати пересувань на машині, бо, коли це ставало неможливим, кожен кілометр шосе перетворювався на розпечений залізний обруч, що стискував мені скроні. Мене нудило і морозило, мучила нелюдська спрага, і було ще кілька десятків різнокаліберних неприємних відчуттів, що чатували на мене в дорозі. Михайло знав про це і разів сто перепитав, чи я певна, що хочу... і чи не краще нам сісти на звичайну електричку, прихопивши із собою найнеобхідніше, плюс кота, а решту речей він забере як-небудь потім, сам чи зі мною. Та мені це здалося недоцільним, марнуванням часу, чого я терпіти не могла, тому й зауважила слушно, що однією електричкою нам не обійтися, а це дуже незручно. Крім того, хоч я й не сказала про це чоловікові, найзаповітнішою моєю мрією в той момент було більше ніколи не повертатися до Києва. Тому ми склали наші клунки у причіп (звичайно, всі не вмістилися, тому декілька тюків довелося вантажити на дах), посадили Тигру на заднє сидіння «рено» поруч із нашим невеличким кольоровим телевізором, звідки він негайно перебрався до мене на коліна, і рушили, не озираючись, але перехрестившись, — принаймні я так точно перехрестилася. Михайло в «усе таке» не вірив, але й він був схвильований та сповнений надій і всю дорогу говорив, не замовкаючи, про якісь сторонні речі — найвірніша ознака його збентеження. Ще раніше я внесла нашу квартиру у список помешкань, що здаються в оренду, і на неї вже зголосилося молоде подружжя. Отриманий від них аванс за три місяці склав ледь не третину вартості нашого заміського будинку і став для нас суттєвою фінансовою підтримкою.

Десь години півтори я дрімала, притиснувши до щоки пляшку «Боржомі», яка єдина хоч трохи рятувала мене від нападів нудоти, а прокинулася якраз на в’їзді у Житомирську область. Авто стрілою помчало через маленькі містечка та села, такі мальовничі, що я забула про все на світі, навіть про своє самопочуття. Я відкрила віконце, з насолодою вдихаючи повітря, що примудрялося лишатися чистим навіть на швидкісній трасі, і зі сльозами на очах дивилася на густющі ліси та безмежно довгі ряди озер, що плавно переходили одне в одне і срібно виблискували на сонці, наче гігантське дзеркало. Одного разу ми зупинилися поїсти у придорожньому кафе, де нам подали тушковану щуку під сирно-буряковим соусом, що зробив би честь будь-якому французькому кухарю. А оскільки я завжди любила риболовлю і зналася на рибі, то могла б закластися на що завгодно, що наша щука не далі ніж добу тому ще плавала тутешніми озерами. Коли ми дісталися Кардашева, найближчого до нашого дому містечка, де були магазини і куди, зі слів чоловіка, нам доведеться їздити за крамом, Михайло заявив:

— Тут навіть книгарня є. А в ній і твої романи водяться.

— Жах який, — ліниво відгукнулася я. — До біса мої романи. Контракт ще терпить. Я беру тайм-аут. Оголошую перерву в писанні цукеркових книг щонайменше на квартал. Я хочу байдикувати. Насолоджуватися життям — і тільки.

— Ти