Бранці мороку - Олександр Шевченко
За три кілометри від хутору Зеленого шосе перекреслював залізничний переїзд, там же неподалік була маленька станція. А ще за сім кеме — мальовниче містечко під назвою Кардашів, куди й доводилося їздити за продуктами та в будь-яких серйозних справах. Уперше я навідався туди, щоб домовитися про поновлення газопостачання до будинку. Портрет Шевченка на моїй бонусній банкноті так добре вплинув на самосвідомість потрібної мені жіночки у відповідній установі, що проблеми з відсутністю начальства, обідньою перервою та пошуком списків споживачів вирішилися ще в зародку. Мене увімкнули швидше, ніж я мав нахабство сподіватися. А коли виявилося, що у Кардашеві цілком пристойна мережа магазинів, які хоч і не називалися гонорово супер-пупер-гіпер-маркетами, та все ж могли запропонувати досить широкий асортимент товарів — від різноманітних харчів до одягу, взуття і навіть книг — я зрозумів, що навідуватися сюди ми з Лі будемо щонайменше раз на тиждень — моя дружина дуже любила блукати крамницями і не обов’язково щось купляти, а, як мовиться в анекдоті, їй подобався сам процес. Вже на виїзді з Кардашева я побачив на узбіччі відра з різноманітною городиною і, поміркувавши трохи, завантажив «рено» картоплею, морквою, цибулею та буряками. Не виключено, міркував я собі, що все це росте й на хуторі, навіть напевно росте, і, можливо, хуторяни також приторговують овочами, але мені чомусь важко було уявити бабку-плювальницю, що з радісним усміхом відсипає мені в лантух картоплю. Тішачись власною завбачливістю і милуючись зеленим морем дерев, у якому тонув Кардашів, я повільно їхав абсолютно порожнім шосе, переповнений різними теплими відчуттями, схожими на дотик до щоки хутряної рукавички. Я повертався додому і чи не вперше в житті так гостро і чітко відчував, що це таке — власний дім. Благословенна будь, Лі, за цю твою ідею-фікс.
Отже, на даний момент більшу частину відновлювальних робіт було завершено, і, скажу без зайвої сором’язливості, завершено на досить пристойному рівні. Хоча подякувати за це варто було б і попереднім хазяям, котрі звели дім на совість. Треба ще поморочитись із водопроводом, бо кілька застійних років не пішли на користь трубам, але загалом можна визнати, що наше нове сімейне гніздечко далося малою кров’ю. Не розплющуючи повік, я навіть відсалютував у небо заслуженою пляшкою пива і з насолодою хильнув. Усе просто чудово.
«...От тільки та бісова кримінальна хроніка, — подумалося тривожне. — Треба ж було їй натрапити на цю нудотну передачу... Швидко працюють, як для провінційних вилупків... Та ми ж знаємо, що вони можуть хоч кілька років псувати від напруження повітря й нічого не знайдуть... Бо коли вкладаєш душу, жоден зовнішній чинник не стане на заваді.
...А вона не здогадається?»
Від здивування я розплющив очі й навіть сів на своїй розкладачці, від чого та по-старечому закректала. Що за чорт? Що це за думка така?
«...Не здогадається, — долетіло навздогін, як луна. — Не зможе... Та й із чого б це... Ми ж щасливі»
Чортівня якась. Чому я подумав це? Що воно має значити?
Кілька хвилин я прислухався до тиші, очікуючи, чи не з’явиться у моїй голові ще щось цікаве. (Господи, яка ідіотська фраза!). Але більше нічого такого не дочекався. Прокрутив ще раз зміст тієї дивної думки — якась абсолютна маячня. Не пригадую, коли востаннє я дивився щось кримінальне по телевізору — терпіти не можу засмічувати свій вільний час тим, чого вистачає й поза екраном. І хто така «вона»?
А може, це не я подумав?
Тоді хто?
«Здається, тебе просто розморило».
Це вже була моя думка, моя власна, ніяких сумнівів. І вона здалася мені розумною.
«Ти ж вилігся на сонці з пляшкою пива, чоловіче. І, схоже, задрімав. От і маєш. Буває. Досить бити байдики — займися краще чимось корисним. За кілька днів тобі вже доведеться їхати за дружиною, то зроби все так, щоби вона лишилася задоволеною».
Чомусь ця гадка породила роздратування у глибинах душі. О так, моя дружина. Знаменита письменниця, добре оплачувана винищувачка лісів у ім’я її величності Домогосподарки. Через неї мене поперли з роботи. Ну то й що, що вона тепер може утримувати нас обох? Не в грошах щастя. Я хочу мати щось таке, чим зможу займатися увесь свій вільний час, щось, що приноситиме, як казав Ілліч номер два, «глубокое удовлетворение». Здається, я знайшов це... І ось тепер маю, висолопивши язика, мерщій закінчувати ремонтні роботи, щоб моя дружина якнайшвидше перетнула поріг своєю царською ніжкою, бо це, бачте, її мрія? Ну то й що, що мрія? І що з того, що це була її ідея і її гроші? Я можу нарешті побути наодинці з собою, зі своїми думками й прагненнями, що їх нікому, окрім мене, не зрозуміти? Кожному одруженому чоловікові рано чи пізно стає необхідна розрядка, перезавантаження, і невже я не заслужив на неї зараз?! Я, чорт забирай, ніколи її не зраджував! І тепер усе, що мені потрібно, це цей ліс, цей будинок і ця тиша, без клацання клавіатури та постійних прохань покритикувати щойно написану сцену з її чергової нісенітниці. Хіба я багато прошу?! Я...
...Я приголомшено замовк. Власне, я мовчав увесь цей час — сповнена злоби тирада промчала, як товарняк, у мене в голові, так само як і та дивна попередня думка. А тепер усе зникло, залишивши мені лише потрясіння — невже я справді щойно думав це? Господи Боже, що зі мною? Мабуть, таки точно перегрівся. Звідки раптом така злість? Я ніколи не відчував до Аліни нічого подібного. Я любив її! І скоріше сам дав би собі в пику, ніж дозволив би якісь докори чи образи на її адресу навіть
