Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

надзвичайно мало. Він трішечки замислився, чи не чкурнути до доків і податися геть на першому ж кораблі до далекого Сулджуку, а тоді сердито відкинув цю думку. Він же прийняв своє підвищення при повній тямі, а тепер, мабуть, не мав вибору й мусив довести все до кінця. Краще зробити це, ніж жити у страху, і таке інше. Джезаль крутнув ключ у замку, розвернувся й сахнувся, по-дівчачому охнувши від шоку. У тіні навпроти його дверей хтось стояв, а коли до Джезаля дійшло, хто саме, його жах лише посилився.

Попід стіною стояв каліка Ґлокта, важко спершись на ціпок і демонструючи свою огидну беззубу усмішку.

— На два слова, полковнику Лютаре.

— Якщо ви про цю справу з селянами, то нею активно займаються. — Джезаль не втримався від легкої посмішки, що виражала огиду. — Не треба морочити собі цим голову…

— Я не про ту справу.

— А про що тоді?

— Про Арді Вест.

Коридор раптом почав здаватися порожнісіньким і дуже тихим. Усі солдати, офіцери, слуги були далеко, в Енґлії. Джезалеві здавалося, що в усіх казармах залишилися тільки вони з Ґлоктою.

— Не розумію, чому це вас обхо…

— Її брат, наш спільний друг Коллем Вест — ви ж його пам’ятаєте? Він здавався стурбованим і лисів. Був трохи норовливий. — Джезаль відчув, що червоніє від сорому. Він, звісно, добре пам’ятав того чоловіка, а надто його норов. — Він при­йшов до мене незадовго до від’їзду на війну в Енґлії. Попросив наглянути за добробутом його сестри, поки він буде далеко й ризикуватиме життям. Я пообіцяв це зробити. — Ґлокта підсунувся трохи ближче, і по Джезалевій шкірі забігали мурашки. — Запевняю, що ставлюся до цього обов’язку не менш серйозно, ніж до будь-якого завдання, яке мені дає архілектор.

— Розумію, — прохрипів Джезаль. Це, звісно, пояснювало, чому каліка днями був у неї вдома. Досі це дещо його спантеличувало. Однак легше на душі йому не стало. Ба більше, стало значно тяжче.

— Гадаю, Коллем Вест аж ніяк не зрадів би тому, що відбувалось останні кілька днів. А ви як думаєте?

Джезаль винувато переступив із ноги на ногу.

— Визнаю, я відвідував її…

— Ваші відвідини, — прошепотів каліка, — кепсько позначаються на репутації цієї дівчини. У нас залишається три варіанти. Перший, який подобається мені найбільше: ви відступаєтеся, вдаєте, ніби взагалі з нею не знайомі, й більше з нею не бачитеся.

— Це неприйнятно, — мимоволі вимовив Джезаль напрочуд зухвалим голосом.

— Тоді другий: ви одружуєтеся з цією пані і все забувається.

Джезаль думав про такий розвиток подій, але хай він провалиться крізь землю, якщо його примусить до цього залякуванням оця перекошена людина-руїна.

— А третій? — запитав він — як йому здавалося, достатньо презирливо.

— Третій? — Понівечене лице Ґлокти збоку охопили особ­ливо потворні нервові судоми. — Гадаю, вам не варто знати надто багато про третій варіант. Скажімо одне: він включатиме довгу і пристрасну ніч із піччю й набором бритв, а також іще довший ранок із мішком, ковадлом і дном каналу. Можливо, ви вирішите, що вам більше пасує котрийсь із двох інших варіантів.

Джезаль, іще не усвідомивши, що робить, ступив крок уперед так, що Ґлокта відхитнувся, кривлячись, до стіни.

— Я не мушу пояснювати вам свої дії! Мої відвідини — це моя справа і справа цієї пані, але, щоб ви знали, я вже давно заповзявся з нею одружитись і просто чекаю слушної миті!

Джезаль стояв у пітьмі й практично не вірив, що тільки-но сказав. Хай будуть прокляті його вуста! Вони досі доводять його до всілякої біди.

Вузьке ліве око Ґлокти кліпнуло.

— А, пощастило їй.

Джезаль усвідомив, що знову просувається вперед, мало не вдарив каліку головою в обличчя і притиснув його, безпорадного, до стіни.

— Правильно! Тож засуньте свої погрози собі в покалічену дупу!

Навіть притиснутий до стіни, Ґлокта дивувався всього одну мить. Відтак він беззубо всміхнувся на весь рот. У нього затріпотіла повіка, і по його худій щоці потягнулася довга сльоза.

— Отакої, полковнику Лютаре, коли ви стоїте так близько, мені важко зосередитися. — Він погладив тильним боком долоні Джезалеву форму. — Особливо зважаючи на ваш несподіваний інтерес до моєї дупи. — Джезаль різко відсахнувся, від огиди відчувши в роті неприємний присмак. — Здається, Баязові вдалося те, що не вдалося Варузові — так? Він показав вам, як проявляти характер! Вітаю з майбутнім весіллям. Але думаю, що триматиму свої бритви напоготові — просто на той випадок, якщо ви не виконаєте обіцянки. Дуже радий, що нам випала така нагода поговорити.

Ґлокта пошкутильгав до сходів, стукаючи ціпком об мостини й шумно тягнучи за собою лівий чобіт.

— Я теж! — крикнув йому вслід Джезаль. Але насправді все було навпаки.

Привиди

Уффріт був геть не такий, як колись. Ніде правди діти, востаннє Лоґен бачив його багато років тому, вночі після облоги. Вулицями бродили юрби Бетодових карлів, які кричали, співали й пили. Шукали, кого б пограбувати чи зґвалтувати, підпалювали все, що могло горіти. Лоґен пам’ятав, як лежав у тій кімнаті, здолавши Тридубу, плакав і булькотів від болю, який охопив усе його тіло. Пам’ятав, як набурмосено дивився у вікно й бачив заграву від полум’я, слухав крики над містом, хотів бути там і бешкетувати, роздумував, чи стане коли-небудь на ноги.

Тепер, під владою Союзу, все було інакше, та порядку від цього не дуже-то й побільшало. Сіра гавань була переповнена кораблями, надто великими для тутешніх пристаней. Вояки юрмами ходили вузькими вулицями й повсюди кидали спорядження. Намагалися пробратися крізь тисняву вози, мули й коні, навантажені й переобтяжені. Поранені шкутильгали на милицях до доків або ж їхали на ношах крізь мляву мжичку. На їхні закривавлені пов’язки круглими очима дивилися хлопці зі свіжими обличчями, що йшли у протилежний бік. Де-не-де стояв у дверях хтось із північан, явно неабияк спантеличений цим величезним потоком чужинців у своєму місті. Стояли здебільшого жінки, діти й старі діди.

Лоґен хутко йшов похилими вулицями, пробираючись крізь юрби з опущеною головою та в каптурі. Руки він тримав стисненими в кулаки по боках, щоб ніхто не побачив кукси відтятого пальця. Меч, який подарував йому Баяз, Лоґен ніс закутаним у ковдру на спині, під клунком — так, щоби зброя нікого не збентежила. І все одно йому поколювало плечі на кожному кроці. Він так і чекав, коли хтось крикне: «Це ж Кривава Дев’ятка!» Чекав, коли народ із нажаханими обличчями побіжить і закричить, кидаючи в нього сміттям.

Однак цього ніхто не робив. Одна з багатьох недоречних тут постатей геть не дивувала в цьому вогкому хаосі, а якщо його хтось і знав тут, то не шукав. Найпевніше, всі чули, буцімто він возз’єднався з землею десь далеко, та ще й зраділи цьому. Втім, безглуздо було зоставатися тут довше, ніж потрібно. Він підійшов до офіцера Союзу, який, судячи з вигляду, міг чимось керувати, скинув каптур і спробував усміхнутися.

Відповіли йому на це насмішкуватим поглядом.

— Роботи для тебе в нас нема, якщо ти шукаєш саме її.

— У вас нема такої роботи, як мені треба.

Лоґен простягнув листа, якого дав йому Баяз.

Офіцер розгорнув його і проглянув. Насупився й перечитав. А тоді з сумнівом поглянув на Лоґена, ворушачи вустами.

— Ну,