Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

із Союзу викопали якусь нору, щоб у ній засісти, а з боків обклали її мішками та ящиками замість валу. Лоґен раз у раз бачив, як над краєм з’являлося чиєсь обличчя, вдивляючись у дерева, або ж від наконечника стріли чи списа відбивалося тьмяне світло вогню, що догоряв. Окопалися, чекають нового нападу із засідки. Якщо раніше вони були нервові, то тепер, найпевніше, вже всиралися. Щойно Лоґен покажеться, хтось із них, мабуть, злякається й застрелить його. Спуск на тих клятих союзних арбалетах спрацьовував від одного дотику, щойно їх натягували. Це було б цілком у його дусі — бути вбитим своїми на краю світу, та особливого вибору він не мав. Не пішки ж на фронт добиратися.

Тож Лоґен прокашлявся й гукнув:

— Ви там не стріляйте і взагалі!

За кілька кроків ліворуч від нього спрацювала тятива, і стріла з арбалета з глухим ударом врізалася в дерево. Лоґен пригнувся до мокрої землі.

— Не стріляйте, я сказав!

— Хто там?

— Це я, Дев’ятипалий!

Мовчання.

— Північанин, який їхав на возі!

Запала довга тиша. Дехто зашепотів.

— Гаразд! Тільки виходь поволі й тримай руки так, щоб ми їх бачили!

— Добре! — Лоґен розпрямився й потихеньку вийшов із-поміж дерев, задерши руки вгору. — Тільки не стріляйте в мене, згода? Ви самі обіцяли!

Він пішов до вогню, розкинувши руки і кривлячись від думки про те, що може щохвилини дістати стрілу в груди. Впізнав обличчя хлопців, яких бачив раніше, а ще — офіцера, який командував колоною забезпечення. Кілька з них не зводили з нього арбалетів, поки він неквапом ішов по тимчасовому парапету і спускався до окопу. Викопали його перед вогнем, але не надто добре, і на його дні утворилася велика баюра.

— Куди ти в біса дівся? — сердито поцікавився офіцер.

— Вистежував тих, хто напав на нас сьогодні.

— І що, спіймав? — запитав один із хлопців.

— Авжеж.

— І що?

— Вони мертві, — Лоґен кивнув на баюру на дні ями. — Тож вам не треба спати у воді. Той суп іще зостався?

— Скільки їх було? — різко спитав офіцер.

Лоґен поворушив жаринки в багатті, але казанок виявився порожнім. Клята його удача!

— П’ятеро.

— Ти, сам-один, пішов на п’ятьох?

— Спершу їх було шестеро, та одного я вбив на початку. Він десь отам між деревами. — Лоґен витягнув зі свого клунка окраєць хліба й потер ним казанок ізсередини — спробував принаймні помастити його жиром із м’яса. — Я почекав, доки вони заснули, і битися віч-на-віч довелося тільки з одним. Гадаю, мені просто завжди так таланило.

Та почувався він не таким уже й щасливчиком. У світлі від вогню було видно, що його рука досі заквецяна кров’ю. Темна кров потрапила Лоґенові під нігті, засохла в борознах на його долоні.

— Завжди таланило.

Офіцера це, вочевидь, не переконало.

— Звідки нам знати, що ти не один із них? Що ти не шпигував за нами? Що вони тепер не чекають отам, коли ти даси їм знак, що ми вразливі?

— Та ви всю дорогу були вразливі, — пирхнув Лоґен. — Але запитання слушне. Я думав, що ви можете його поставити. — Він витягнув із-за паска парусинову торбу. — Тому й приніс вам оце.

Офіцер, нахмурившись, простягнув руку до торби, потрусив її, щоб розкрити, й підозріливо зазирнув усередину. Ковтнув.

— Їх, як я вже казав, було п’ятеро. Тому там десять великих пальців. Тепер ти задоволений?

Офіцер, здавалося, відчував радше нудоту, ніж задоволення, проте кивнув, міцно стуливши вуста, і повернув торбу Лоґенові, тримаючи її на відстані витягнутої руки.

Той похитав головою.

— Залиш її собі. У мене нема середнього пальця. А великі всі на місці.

Віз хитнувся й зупинився. Останню милю чи дві вони не їхали, а повзли. Тепер дорога — якщо цим словом можна було назвати море багнюки — була захаращена безпорадними людьми. Вони із чваканням пересувалися з одного сухого місця до іншого, петляючи під ріденьким дощиком між безліччю застряглих возів і нещасних коней, стосами ящиків і бочок та підозріло похилих наметів. Лоґен бачив, як компанія забрьоханих хлопців силкувалася зрушити з місця фургон, який по осі коліс застряг у багні, — без особливого успіху. Це було все одно що бачити, як армія поволі тоне в болоті. Величезна кораблетроща на землі.

Тепер Лоґенових попутників зосталося семеро; вони були згорблені, худі й, здавалося, неабияк стомились від безсонних ночей і негоди на шляху. Один загинув, а ще одного вже відправили назад до Уффріта зі стрілою в нозі. Не найкращий початок мандрів на Півночі, та Лоґен сумнівався, що далі буде краще. Він зліз із задка воза, вгрузнувши чобітьми в доб­ре второвану багнюку, вигнув спину й потягнув зболілі ноги, а тоді стягнув свій клунок.

— Ну, удачі, — кинув Лоґен хлопцям. Жоден із них не заговорив.

Після того нічного нападу вони до нього майже не говорили. Найпевніше, їх збентежила та історія з великими пальцями. Втім, на думку Лоґена, вони дешево відбудуться, якщо не побачать тут нічого страшнішого. Він знизав плечима, розвернувся й почалапав крізь багнюку.

Просто попереду офіцерові з колони забезпечення читав мораль високий похмурий чолов’яга в червоній формі, найбільше схожий на головного серед цього гармидеру. За хвилину Лоґен його впізнав. Вони сиділи разом на бенкеті в зовсім іншому середовищі й розмовляли про війну. Тепер цей чоловік здавався старшим, худорлявішим, міцнішим. Його лице було сильно насуплене, а мокре волосся добряче посивіло, проте, зобачивши, що поряд стоїть Лоґен, він усміхнувся й підійшов до нього, простягнувши руку.

— Ради мертвих, — промовив він гарною північною мовою, — доля вміє пожартувати. Я тебе знаю.

— І я тебе.

— Дев’ятипалий, так?

— Правильно. А ти Вест. Із Енґлії.

— Так і є. Вибач, що не можу влаштувати тобі ліпший прийом, та армія дісталася сюди лише вчора чи позавчора, і порядку, як бачиш, у нас іще немає. Не туди, придурку! — гримнув він на візника, який намагався проїхати між двома іншими возами, хоча місця між ними явно було замало. — У цій клятій країні взагалі є літо?

— Воно перед тобою. А зими ти хіба не бачив?

— Гм. Ти маєш рацію. А що тебе сюди привело?

Лоґен вручив Вестові листа. Вест зігнувся, щоб уберегти його від дощу, й насуплено прочитав.

— Підпис — лорд-камергер Хофф, так?

— А це добре?

Вест віддав листа і скривив губи.

— Гадаю, може бути по-різному. Це означає, що ти маєш могутніх друзів. Або могутніх ворогів.

— А може, і тих, і тих.

Вест усміхнувся.

— Як на мене, вони завжди вкупі. Ти приїхав битися?

— Так.

— Добре. Нам завжди стане у пригоді людина з досвідом. — Вест подивився, як рекрути злізають із возів, і протяжно зітхнув. — У нас досі забагато зелених. Йди до решти північан.

— Із вами є північани?

— Так, і їх щодня більшає. Здається, багато з них не надто раді правлінню свого короля. Зокрема його домовленості із шанка.

— Домовленості? Із шанка? — Лоґен насупився. Він нізащо не подумав би, що навіть Бетод може так низько впасти, та це було далеко не першим розчаруванням у його житті. — На його боці б’ються плоскоголові?

— Однозначно. У нього плоскоголові, а в нас північани. Світ —