Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

манери? Я Йору Сульфур з Ордену магів. — Він простягнув руку. Ферро не прийняла її, та він лише всміхнувся. — Я, звісно, не належу до перших дванадцяти. Я другорядний. Приєднався пізніше. Колись був учнем видатного Баяза.

Ферро пирхнула. Через це він, на її думку, аж ніяк не заслуговував на довіру.

— І що сталося?

— Я закінчив навчання.

Баяз кинув чашку на столик під вікном так, що вона заторохтіла.

— Йору, — проказав він, і прибулець смиренно схилив голову. — Дякую за все, що ти досі зробив. Як завжди точно й доречно.

Сульфурова усмішка стала ще ширшою.

— Я маленький гвинтик у великій машині, майстре Баязе, але намагаюся бути міцним гвинтиком.

— Ти ще жодного разу мене не підвів. Я такого не забуваю. Як там твоя наступна маленька гра?

— Готова розпочатися за вашим наказом.

— Почнімо зараз. Затримки нам нічого не дадуть.

— Я візьмуся за приготування. А ще приніс оце, як ви й просили.

Сульфур скинув із плеча сумку, а тоді обережно сягнув усередину. Поволі витягнув книжку. Велику й чорну, з важкою палітуркою — побитою, пошкрябаною та обсмаленою вогнем.

— Книга Ґлустрода, — пробурмотів стиха, неначе боячись вимовляти ці слова.

Баяз нахмурився.

— Поки що залиш її при собі. З’явилося несподіване ускладнення.

— Ускладнення? — Сульфур не без полегшення сунув книжку назад у футляр.

— Того, що ми шукали… там не було.

— Тоді…

— В інших наших планах нічого не змінилося.

— Звісно. — Сульфур знову схилив голову. — Лорд Ішер уже в дорозі.

— Дуже добре. — Баяз глянув на Ферро так, ніби щойно згадав про її присутність. — А поки що, може, ти зволиш залишити цю кімнату нам? Я мушу подбати про відвідувача.

Ферро була рада піти, та ворушилася повільно вже через те, що Баяз хотів, щоб вона швидко зникла. Розкрила руки, стала на місці й потягнулася. Побрела до дверей обхідним шляхом, човгаючи ногами по мостинах так, що їхнім огидним рипінням наповнилася вся кімната. Дорогою зупинилася, щоб повитріщатися на картину, потицяти у крісло, поцокати по блискучому горщику, хоча всі ці речі нітрохи її не цікавили. Тим часом Кей спостерігав за нею, Баяз хмурився, а Сульфур усміхався своєю маленькою багатозначною усмішкою. Ферро зупинилась у прой­мі дверей.

— Зараз?

— Так, зараз, — різко підтвердив Баяз.

Ферро ще раз обвела поглядом кімнату.

— Йобані маги, — пирхнула вона і чкурнула за двері.

А в кімнаті за ними мало не врізалась у високого старого біляка. Він був одягнений у важку мантію, попри спеку, а на плечах у нього блищав ланцюг. Позаду нього височів якийсь здоровань, похмурий і пильний. Охоронець. Вигляд старого біляка Ферро не сподобався. Він дивився на неї зверхньо, задерши підборіддя, як на собаку.

Як на рабиню.

— С-с-с-с-с, — засичала вона йому в лице і проштовхалася повз нього. Він обурено пирхнув, а його охоронець суворо зиркнув на Ферро. Вона не стала на це зважати. Суворі погляди нічого не значать. Якщо бурмило хоче дістати від неї коліном по пиці, хай спробує її торкнутись. От тільки він не спробував. Вони обидва ввійшли у двері.

— А, лорд Ішер! — почула Ферро Баязів голос за мить до того, як двері зачинилися. — Радий, що ви змогли швидко до нас завітати.

— Я прийшов одразу. Мій дід завжди казав, що…

— Ваш дід був мудрецем і добрим другом. Якщо можна, я хотів би обговорити з вами ситуацію у Відкритій Раді. Бажаєте чаю?..

Чесність

Джезаль лежав на спині, підклавши руки під голову. Простирадло обкрутилося довкола його талії. Він дивився, як Арді виглядає з вікна, поставивши лікті на підвіконня й поклавши підборіддя на руки. Дивився на Арді й дякував долі за те, що якомусь давно забутому розробникові військового одягу здалося доречним забезпечити офіцерам королівських полків кітелі з високою талією. Джезаль дякував цілком щиро й серйозно, тому що наразі на Арді не було нічого, крім його кітеля.

Після того гіркого, чудернацького возз’єднання їхні стосунки зазнали неймовірних змін. Вони тиждень проводили всі ночі разом, і тиждень із його обличчя практично не зникала усмішка. Часом, звісно, виринав отой спогад, непроханий і страшенно несподіваний, наче роздутий труп, що виринає на поверхню ставка, поки хтось насолоджується пікніком на березі: як Арді кусала й била його, плакала і кричала йому в обличчя. Та коли це ставалося, він знову починав усміхатись і бачив, як вона всміхається у відповідь, і невдовзі йому вдавалося знову викинути з голови ті неприємні думки, принаймні тимчасово. Відтак Джезаль хвалив себе за те, що йому стало на це великодушності й він дав їй шанс.

— Арді, — лагідно озвався Джезаль.

— М-м-м?

— Вертай у ліжко.

— Чому?

— Тому що я тебе кохаю.

Дивина: що більше він це казав, то легше ставало це вимовити.

Вона знуджено зітхнула.

— Ти весь час так говориш.

— Бо це правда.

Вона розвернулася, тримаючи руки на підвіконні за собою. Її тіло виділялося темним силуетом на тлі яскравого вікна.

— І що саме це означає? Що ти тиждень зі мною трахався і ще не наситився?

— Здається, я не насичуся ніколи.

— Що ж. — Арді відштовхнулася від вікна й безшумно пішла мостинами. — Гадаю, не буде жодної шкоди, якщо це перевірити — правильно? Принаймні більшої шкоди вже не буде. — Вона зупинилася в ногах ліжка. — Тільки пообіцяй мені одне.

Джезаль ковтнув, побоюючись її прохання, побоюючись власної можливої відповіді.

— Що завгодно, — пробурмотів він і змусив себе всміхнутися.

— Не підведи мене.

Його усмішка стала щирішою. На це було не так важко погодитися. Він же, як-не-як, змінився.

— Звісно, обіцяю.

— Добре.

Арді заповзла на ліжко накарачках і не зводила очей із його обличчя, поки Джезаль у приємному очікуванні ворушив пальцями на ногах під простирадлом. Вона стала на коліна, поставивши ноги обабіч нього, і різко пригладила кітель на грудях.

— Ну, що, капітане, я пройду перевірку?

— Як на мене… — він схопився за кітель спереду й потягнув Арді на себе, а тоді просунув руки під кітель, — ти, поза сумнівом… — ковзнув рукою дівчині під груди й потер їй сосок великим пальцем, — найелегантніша бійчиня в моїй роті.

Вона притиснулася пахом до його паху крізь простирадло й заворушила стегнами вперед-назад.

— О, капітан уже виструнчився…

— Для тебе? Завжди…

Вона облизувала й посмоктувала Джезалеві губи, розмазуючи слину по його обличчю, а він просунув руку між її ногами, і вона трохи потерлась об цю руку. Його липкі пальці, чвакаючи, входили в неї й виходили. Арді гортанно бурчала й зітхала, і він робив те саме. Вона сягнула донизу і стягнула простирадло, щоб не заважало. Джезаль узявся за прутень, а вона заворушила стегнами, доки вони не знайшли потрібного положення, й тоді опустилася на нього, лоскочучи йому лице волоссям, а вухо — хрипким диханням.

У двері двічі важко постукали, і обоє застигли. Знову двічі постукали. Арді підвела голову і прибрала волосся з почервонілого обличчя.

— Що там таке? — озвалася вона хрипким гортанним голосом.

— Хтось прийшов по капітана. — Служниця. — Він… він іще тут?

Арді опустила погляд, зазираючи в очі Джезалеві.

— Насмілюся сказати, що можу передати йому звістку!

Він закусив губу, щоб придушити