Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Хто там?

— Лицар-герольд!

Джезаль відчув, як його усмішка меркне. Ці гади, здавалося, ніколи не приносили гарних новин і завжди приходили в найбільш недоречний час.

— Лорд-маршалові Варузу терміново треба поговорити з капітаном. Його шукають по всьому місту.

Джезаль вилаявся собі під носа. Вочевидь, в армії нарешті зрозуміли, що він повернувся.

— Скажи йому, що я сповіщу капітана, коли його побачу! — крикнула Арді, і в коридорі за дверима залунали кроки, які поступово віддалилися.

— Блядь! — процідив крізь зуби Джезаль, щойно впевнився, що служниця пішла, хоча вона й не могла мати особливих сумнівів щодо того, що тут відбувалось останні кілька діб. — Доведеться піти.

— Зараз?

— Зараз, хай їм трясця. Якщо я не піду, мене просто шукатимуть далі, а що швидше я піду, то швидше зможу повернутися.

Арді зітхнула й перекотилася на спину, тимчасом як Джезаль зісковзнув із ліжка й забігав по кімнаті в пошуках розкиданого одягу. На його сорочці спереду була винна пляма, штани пом’ялися й зіжмакалися, та цього мало вистачити. Ідеальний зовнішній вигляд уже не був його єдиною ціллю в житті. Джезаль сів на ліжко, щоб узутись, і відчув, як Арді позаду нього стає на коліна, її руки ковзають по його грудях, а губи злегка торкаються вуха. Вона зашепотіла до нього:

— То ти знову покинеш мене саму-самісіньку чи що? Поїдеш до Енґлії різати північан разом із моїм братом?

Джезаль не без зусилля нагнувся й натягнув один чобіт.

— Може, й так. А може, й ні.

Думка про солдатське життя його більше не надихала. Він уже бачив достатньо насильства зблизька, щоб знати: воно неймовірно лякає і страшенно болить. Слава й репутація видавалися дуже скромною винагородою за всі пов’язані з цим ризики.

— Я серйозно думаю, чи не піти у відставку.

— Справді? А далі що?

— Точно не знаю. — Джезаль повернув голову і здійняв брову, поглянувши на Арді. — Може, знайду хорошу жінку й осяду.

— Хорошу жінку? А ти знаєш хоч одну?

— Сподівався, що в тебе знайдуться якісь варіанти.

Вона стиснула губи.

— Дай подумати. Вона повинна бути вродливою?

— Ні, ні, вродливі жінки завжди дуже вимогливі, хай їм грець. Прошу бридку, як стояча вода.

— Розумною?

Джезаль пирхнув.

— Тільки не це. Я славлюся своєю пустоголовістю. Поруч із розумною жінкою я просто весь час здаватимуся йолопом. — Він натягнув другий чобіт, прибрав із себе руки Арді й підвів­ся. — Ідеально підійшла б безтурботна теличка з великими очима. Така, що буде без кінця зі мною погоджуватись.

Арді плеснула в долоні.

— О, так, тепер я бачу її поряд із тобою: вона висить у тебе на передпліччі, наче порожня сукня. Таке собі відлуння на підвищених тонах. Але, мабуть, шляхетного походження?

— Звісно, мені потрібне лише найкраще. У цьому питанні я нізащо не міг би піти на компроміс. І зі світлим волоссям: я маю до нього слабкість.

— О, цілком згодна. Темне волосся так часто трапляється, таке схоже кольором на багнюку, на бруд, на гній. — Вона здригнулася. — Я почуваюся забрудненою від самої думки про нього.

— А найважливіше, — Джезаль просунув шпагу в петлю на паску, — це спокійна й урівноважена вдача. Досить уже з мене сюрпризів.

— Безумовно. Життя доволі складне й без жінки, яка створює проблеми. Це просто страх як негідно. — Арді здійняла брови. — Я переберу своїх знайомих.

— Чудово. А тим часом я мушу забрати свій кітель, хоча ти носиш його з таким блиском, із яким я не зміг би носити його ніколи.

— О, так точно, сер.

Дівчина стягнула із себе кітель і пожбурила ним у Джезаля, а тоді витягнулася на ліжку гола-голісінька, вигнувши спину й задерши руки над головою, і поволі заворушила стегнами вперед-назад, піднявши одне коліно й витягнувши другу ногу так, що її великий палець дивився на Джезаля.

— Але ж ти не покинеш мене саму занадто надовго?

Він трохи подивився на неї й прохрипів:

— Не смій рушати з місця ні на дюйм, щоб його, — а тоді надягнув кітель, умостив прутня між стегнами й побрів зігнутий за двері. Джезаль сподівався, що ця частина його тіла вляжеться, перш ніж у нього почнеться нарада з лорд-маршалом, але був не зовсім у цьому певен.

І знову Джезаль опинився в одній із просторих кімнат верхов­ного судді Маровії, де стояв сам-один на вільній підлозі навпроти велетенського відполірованого столу, за яким на нього похмуро глипали троє літніх чоловіків.

Коли клерк із лунким грюкотом зачинив високі двері, у Джезаля з’явилося вкрай бентежне відчуття — неначе в його житті вже була точнісінько така сама мить. Того дня, коли його викликали з човна до Енґлії, відірвали від друзів і амбіцій, щоб відправити в божевільну, приречену подорож на край світу. Подорож, у якій він почасти втратив красу й мало не втратив життя. Можна було спокійно сказати, що Джезаль не надто радів поверненню сюди й дуже завзято сподівався на те, що цього разу все завершиться краще.

У цьому розумінні відсутність Першого з-поміж магів трохи підбадьорювала, хоча поза тим товариство його аж ніяк не тішило. Навпроти нього виднілися суворі старі обличчя лорд-маршала Варуза, верховного судді Маровії й лорд-камергера Хоффа.

Варуз саме розводився про чудові досягнення Джезаля у Старій Імперії. Він, вочевидь, чув про ці події зовсім не те, що про них пам’ятав сам Джезаль.

— …як я розумію, чудові пригоди на заході, принісши Союзу славу на чужих полях. Особливо мене вразила історія про вашу атаку через міст біля Дарміума. Це справді відбувалося саме так, як мені розповідали?

— Через міст, сер… ну… правду кажучи, гм…

Напевно, треба було спитати цього старого дурня, що він у біса має на увазі, та Джезаль був надто зайнятий думками про Арді, яка розтягнулася голяка. До сраки його країну. Хай буде проклятий обов’язок. Можна негайно піти у відставку й повернутися до ліжка Арді, перш ніж сплине ця година.

— Річ у тім…

— Це була ваша улюблена, так? — запитав Хофф і опустив свій келих. — Найбільше мене захопила історія про доньку імператора.

Він поглянув на Джезаля з іскоркою в очах, яка натякала: ця історія має пікантний характер.

— Якщо чесно, ваша милосте, я навіть не здогадуюся, звідки взялася ця чутка. Запевняю, що нічого подібного не відбувалося. Все це, здається, якимось чином було сильно перебільшено…

— Ну, одна прекрасна чутка варта десяти понурих істин, хіба не так?

Джезаль кліпнув.

— Ну, гм, гадаю…

— Хай там як, — утрутився Варуз, — Закритій Раді надійшли чудові повідомлення про вашу поведінку за кордоном.

— Справді?

— Численні, різноманітні й незмінно прекрасні.

Джезаль мимоволі всміхнувся на весь рот, хоч і не зміг не замислитися, хто міг виступити з такими повідомленнями. Він не уявляв, щоб Ферро Малджин захоплено розводилася про його чудові риси.

— Що ж, ваші світлості дуже люб’язні, проте я мушу…

— У зв’язку з тим, яку відданість справі й відвагу ви проявили, виконуючи це складне й надважливе завдання, я з радістю оголошую, що вас підвищено до звання полковника. Це рішення набуває чинності негайно.

Джезаль вирячив очі.

— Справді?