Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Проведіть мене, якщо можна, до Германа. Хочу його побачити.
Цілителька лише заплющила і розплющила очі – мабуть, вона вже не могла говорити від втоми.
– Йди за мною, – відчинила двері в глибині кімнати Іггірія.
Я пішла за телепаткою. Ми минули невеликий коридор і опинилися в маленькій затишній кімнаті. Посеред неї стояло широке ліжко, на якому спав, укритий теплою ковдрою, Герман. Відросле волосся розметалося по подушці, обличчя було ще блідим. Із завмиранням серця я придивилася до нього – ковдра опускалася і піднімалася на грудях. Живий!..
Іггірія тихенько причинила за собою двері, а я вляглася поруч із ним, вдихаючи до болю рідний запах щастя – вербени та ялівцю.
Прокинулася від того, що рука коханого перебирала моє волосся. Розплющивши очі, побачила Германа, який дивився крізь напівопущені вії. Я потягнулася і вмостилася в нього під рукою. Він одразу ж мене обійняв. Як же добре поруч із ним!
– Як я рада, що ти живий. Я б збожеволіла, якби втратила тебе.
– Тільки завдяки тобі, – охриплим голосом відповів Гера.
Я зручніше влаштувалася, прикрила очі. Тепле повітря огорнуло нас із Германом. Щось дуже ніжне торкнулося моєї щоки. Повіки налилися втомою, і я не змогла їх підняти, щоб роздивитися, що за магія нас оточує. Звідкись здалеку почулася знайома мелодія. З кожною миттю вона ставала дедалі голоснішою. Я посміхнулася і тихо-тихо заспівала:
– Ніч стукає в віконечко,
Сплять і синок, і донечка.
Спить навіть сіренький вовчок,
Ковдрою вкривши свій бочок.
Спить в павутинні павучок,
спить в павутинні павучок.
В полі танцюють мавочки,
А в озерці – русалочки.
Спіть, ви мої зайчаточка,
Хлопчики і дівчаточка.
Хлопчики і дівчаточка.
Хлопчики і дівчаточка...
– Звідки ти знаєш цю колискову? – сонно спитав Гера.
– Напевно, батя співав, коли колисав мене...
Герман повернувся до мене і пригорнув до себе. Його губи торкнулися мого чола. Я завмерла від ніжності, що нахлинула, а потім ткнулася носом у його плече і солодко заснула.
Прокинулася першою, у кімнаті було темно. Горів блідий світильник під стелею. У кімнату постукали. Двері прочинилися і до нас зазирнула та сама юна ельфійка, яка тримала книгу перед цілителькою. У руках у неї була таця, на якій стояли дві піали. За запахом зрозуміла, що це курячий бульйон.
Дівчина поставила тацю на ліжко, підійшла до Германа з іншого боку, стала на коліна і поклала руку йому на груди. Ельфійка прикрила очі й щось зашепотіла своєю мовою. Від руки полилося бліде зеленувате світло, яке повільно огортало Геру. Хвилин п’ять вона вливала свою цілющу силу в мого коханого. Коли світло зникло, Герман розплющив очі.
– Вставати можете, але ви ще занадто слабкі. Тому прогулянки краще відкласти до завтра. Сьогодні бажано ще день полежати.
– У мене боки вже болять, – зітхнув Гера.
– Пані Армілсім заборонила вам вставати. Сніданок на ліжку.
Ельфійка підвелася і тихо вийшла. Герман сів, поправляючи за спиною подушки. Я подала йому піалу з бульйоном. Він так смачно пахнув. Чи це ми давно не їли? Як би там не було, але в міру гарячий бульйон, ми випили за лічені хвилини.
У двері постукали, ми не встигли нічого відповісти, як вони відчинилися, і на порозі з’явився Скріраніель, з-за спини якого зайцем стрибав Лік і махав нам руками. Але виявилося, що не один він там – усі приїхали провідати Германа: Кхибра, Альгін, Богріс і навіть мій фамільяр.
– Герко, ти як? – першим запитав Лікраніель і всівся перед ліжком на підлогу.
– Жити буду, – усміхнувся Герман.
Хлопці по черзі обійнялися.
– Я свою місію виконав, – Скріраніель порушив паузу, що виникла. – Думаю, вам є про що поговорити.
Він залишив нас. І кімната одразу перетворилася на вулик. Усі одночасно намагалися розповісти, як вони перелякалися, а потім летіли дракон-джетом до Гаю Волхвів.
– Руточко, вибач, я не встиг влетіти у вікно порталу, – пропищав клоп, сідаючи мені на плече. – Усе так швидко сталося...
Він підлетів до Германа, покружляв у нього над обличчям і повернувся до мене.
– Блідий, – зробив висновок Шафран. – Але я від своїх слів не відмовляюся... Треба брати, Руто. Він – наша людина.
Ми розсміялися.
– Альгін, – Кхибра виразно подивилася на нього, – вони мають це знати.
Альг стиснув губи, немов не бажав видавати таємницю. Але шість пар очей, включно з клопом, дивилися на нього. Альгін шумно видихнув.
– Ютару батько заточив у підземеллі.
– Головне скажи, – напирала Кхибра.
– Ю мала вбити тебе, Руто, – тремтячим голосом сказав Альг.