Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
Але Веда не уявляла, що може статися, щоб вона ось так різко взяла і поміняла всі свої нинішні якості. Це означало б – перестати бути собою. А вона не мислила себе інакше, ніж такою, якою є зараз.
– Іло, – звернулася вона до служниці, – якою я була?
– Ти справді не пам'ятаєш?
– Ні. Ось пам'ятаю обличчя, твоє, наприклад, а Евлура не впізнала, коли побачила. Ще пам'ятаю, обстановку кімнат, коридорів, запахи, світло пам'ятаю... але якось дуже віддалено. Важко пояснити... Найдивніше враження, прямо до сліз, на мене справив луг, з якого відкривається вид на гори...
– Але ти відчуваєш, що це твій дім? – запитала Іла, підливаючи їй у келих із кришталевого глечика.
– Начебто і відчуваю, і серце тремтить, але знаєш, мені не подобається, що Евлур хоче те, чого я не можу йому дати. Він бажає бачити мою поліпшену, на його погляд, версію семисотрічної давнини. Але як? Я дивлюся на світ інакше, і думаю інакше, і головне – я не можу ненавидіти Х'ярго, і не вважаю його вчинок таким уже кошмарним... Люди частіше вчиняють набагато жорстокіше одне до одного, і це сприймається як норма... – з почуттям говорила Веда, інтуїтивно розуміючи: Ілі можна довіряти.
– Твої очі знову блищать, – сказала та з тихою, розуміючою посмішкою.
– Ти про що?
– Раніше, коли ти говорила, як ненавидиш це кровожерливе чудовисько, твої очі теж блищали. Але не від ненависті...
– То я любила його?
– Не смію стверджувати напевно, але мені здавалося, що так. Тільки боялася в цьому зізнатися, щоб не розчарувати тих, хто вірив у тебе. Між тобою і вампіром завжди блискавки спалахували!
– Тоді в чому його провина? Приворотне зілля? – Веда багатозначно подивилася на Ілу. – От хоч ти трісни, а я не вірю. Олф мене теж чарами спокушав, і я начебто навіть піддавалася, але потім... знаєш, ненависть чарами не переб'єш! Якщо так вийшло з Х’ярго, значить я сама того хотіла... Одне незрозуміло: чому я потім на нього розлютилася?
Веда поплескала долонею по воді, намагаючись заглушити важке зітхання, що вирвалося з грудей.
– Ти дуже дивно міркуєш, – сказала Іла. – Мені важко зрозуміти, про що ти говориш…
– Ти не жила двадцять два роки там, де я! Якби ти знала, в які халепи я потрапляла через свою безтурботність і впевненість у тому, що мені все дозволено. Тепер то я розумію, звідки ця впевненість... – Веда хотіла було за звичкою заговорити про Гната і про його вклад у її життя, але сердито закрила рот і прикусила губу.
Нехай і нестерпно важко, нехай і ніж у серці, а спогадів цих доведеться позбавлятися...
– Нікому не говори про нашу розмову, добре? Не хочу, щоб Евлур знову компостував мені мізки, тобто... дзижчав над вухом, що я маю ненавидіти Х'ярго. Навіть, коли я думала, що він зрадив мене, я не могла його ненавидіти всерйоз... Злилася, хотіла почути пояснення, виправдання, тільки й усього!
– Я не скажу, не турбуйся! – запевнила її Іла. – Я завжди була берегинею твоїх таємниць. Я й тоді знала, що ти вирушила до лісу, до вампіра, але нікому про це не сказала... І після картала себе, що не сказала, і все думала: якби зізналася Евлуру, він би зумів тебе переконати, і ти б не пішла…
– Мені важко оцінити, наскільки великий збиток, – Веда знову пригубила ще з келиха і по шию занурилася в гарячу воду, – Це ваше бачення, а не моє. Мені й у світі людей було комфортно. Звісно, магія і власне королівство – це чудово, але, знаєш, можливо, я б віддала це все, щоб повернути минуле життя, звичайне життя без чудес усіляких.
– Ти – частина стародавньої магії і рано чи пізно, але магія покликала б тебе, – відповіла Іла. – Так завжди говорив Евлур, коли згадував про тебе.
– Але ж ти маєш рацію... – погодилася Веда і з болісною ясністю усвідомила, що, якби вона народилася звичайною людиною, то й Гната в її житті не сталося б.
Іла лише співчутливо зітхнула, розуміючи, про що сумує королева, але не знаючи, як їй допомогти.
Веді ця відверта розмова була дуже доречною. Вона побачила в переданій Ілі союзницю, яку, в разі чого, можна попросити про допомогу. Потрібно тільки правильно їй це піднести, вигадати вагому причину, чому вона хоче позбавити Х'ярго від заслуженого, за словами Евлура, покарання.
Вона – королева. Усі жителі Ісвельлану очікують від неї правильних вчинків, вірних рішень і всього того, що вона робила раніше. Але вона більше не думає так, як думала раніше. Вона навіть не пам'ятає про те, як думала раніше!
Перший трепет впізнавання минув, вона усвідомила, що вдома, що ніхто її не обманює, але що тепер їй робити з цим одкровенням? Переміщатися з багатозначним виглядом вежами замку і роздавати вказівки? Вона ж поняття не має, як бути королевою. Вона навіть власне життя організувати не могла, не те, що життя всього племені. Ні до чого подібного Гнат її не готував.
– Гнат... – вголос промовила Веда, щоб відчути звучання рідного колись імені, але не відчула нічого, окрім гіркої образи й розчарування, і з силою встромила нігті в шкіру долонь.
Потрібно забути про нього раз і назавжди. Як часто, немов рятівну мантру, вимовляє вона останнім часом цю фразу, і все одно продовжує думати...
Хто б він не був і з якої б причини не піклувався про неї, тепер це вже неважливо. Дороги їхні не розійшлися, а розлетілися в різні боки…
