Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

Відчуття зброї в руці сколихнуло спогади, розбудило навички, відпрацьовані довгими тренуваннями. Нехай магічна частина його вмінь була зараз недоступна, але досвід магією не був. Досвід багатьох Шукачів, які жили до Річарда, залишився з ним. У нього не було Меча Істини, але залишалося знання. Офіцер, очевидно, мав Річарда за дурника. Він спробував повернути свою зброю, але Річард розвернув меч і зворотним рухом проткнув його наскрізь.

Інші солдати зреагували швидко. Прохолодне світанкове повітря наповнилося дзвоном оголюваних мечів. Солдати озброювалися не тільки мечами, до бою готувалися сокири, знімалися з поясів булави та ціпи. Річард був спритнішими, туман пішов з його розуму. Якась частина його свідомості закликала до обережності, але час ішов, і необхідно було діяти. Це був його останній шанс. Тепер він знав, де Келен і мав дістатися до неї. А всі ці люди стояли у нього на шляху. Річард хитнувся і відрубав руку, озброєну сокирою. Бризнула кров, а від крику болю здригнулися поблизу стоячі солдати. Новий стрімкий рух, і меч пронизав ще одного солдата, який намагався оголити власний меч. Він помер перш, ніж встиг до кінця підняти руку.

Річард ухилився від націленого на нього клинка. Річард вже не чув ні різкого брязкоту металу, ні криків поранених. Він зосередився, повністю занурившись в світ тиші. Ці люди могли б виставити проти нього цілу армію, але перевага була б на його боці. Він бився не проти армії — він бився проти людей. Вони сприймали себе, як частину загальної маси, як шматочки одного цілого. Немов намагалися всі разом стати єдиним бойовим організмом. І в тому була їхня помилка, якою Річард скористався, щоб замішатися між ними. Поки солдати коливалися, очікуючи, що сусід почне діяти першим, Річард вже рухався крізь їхні лави, рубаючи все на своєму шляху. Він дозволяв їм витрачати сили на випади і удари, а сам лише плавно ухилявся від смертоносної сталі.

Кожен його удар досягав мети. І з кожним ударом він просувався вперед. Там, де він проходив, немов утворювалася широка просіка. Замість того, щоб витрачати сили і час на окремі удари, він використовував інерцію меча і підтримував цей безперервний рух. Завдавши удару, Річард використовував один рух меча, щоб вразити ще одного ворога. А всі ці мечі, сокири, ціпи досягали лише того місця, де він був мить назад. Це був плавний, текучий танець посеред хриплячих, падаючих і скачучих тіл і голів.

Удар, ще удар, ще… Ранкове повітря, наповнилося криками. І дехто вже починає відчувати тривогу, тому що ніяк не виходить зупинити його. І страх від того, що ще станеться з ним. А Річард не випускав з поля зору свою мету — відкритий прохід в стіні. Яким би звивистим не був його шлях між нападниками, він неухильно просувався туди. Це — свобода. Це — шлях до Келен. Річард скосив ще кілька людей на своєму шляху, ще від декількох ухилився. Важливо було не вбити якомога більше ворогів, важливо дістатися до відкритого проходу.

Навколо нього хтось вигукував накази, гнівно кричали нападники, волали від болю поранені, затискаючи розпороті животи і відкриті рани. А у свідомості Річарда панувала тиша, з якої він і наносив удари. Він вибирав ціль, стрімко атакував і настільки ж стрімко просувався вперед. Жодного руху, жодного зусилля, витраченого даремно.

Помітивши в натовпі солдата, який рухався впевненіше за інших, він починав прорубуватися в його бік. І при цьому неухильно просувався до виходу. Рубаючи ворога, Річард не дозволяв собі ні єдиної миті перепочинку. Він бився без всякого милосердя, пторощачи будь-кого, хто опинявся на його шляху — нападала ця людина, чи намагалася втекти. Солдати очікували, що Річарда злякає їх кількість, бойові кличі або бойові навички. Не лякало. Він бився без жодної пощади. Ось, нарешті, і вихід. Двома ударами Річард убив часових праворуч і ліворуч від дверей, рвонувся назовні і різко зупинився. Його зустріла стіна лучників з піднятими луками і приготованими стрілами. Солдати вишикувалися півколом, заманюючи Річарда в пастку і чорні шпичаки стріл були направлені прямо на нього. Річарду було занадто добре відомо, що проти сотні стріл у нього немає ні найменшого шансу. Особливо на настільки близькій віддалі.

Коммандер з'явився в дверному отворі.

— Вельми вражає. Ніколи не бачив нічого подібного.

Офіцер дійсно здавався здивованим. Але все було скінчено, і Річард із зітханням кинув меч на землю. Коммандер ступив ближче і оцінююче оглянув Річарда з ніг до голови. Позаду нього з дверей з'явилася Сікс — чорний силует на тлі сходячого сонця.

Офіцер склав на грудях м'язисті руки.

— Ти вмієш грати в Джа-Ла?

Річарду прийшло в голову, що це найдивніше питання з тих, що він міг би очікувати в цей момент. У дверному отворі він бачив внутрішній двір, де стогнали, кричали, просили про допомогу поранені.

— У Гру життя? — Річард не став приховувати правди. — Вмію.

Коммандера, здавалося, зовсім не хвилює втрата, нанесена Річардом його воїнству. Офіцер посміхнувся і здивовано похитав головою. Річарда теж мало цікавила кількість убитих і поранених. Вони хотіли стати частиною армії завойовників. Хотіли грабувати, гвалтувати і вбивати людей, які жили, на їхню думку, неправильно. Людей, вся вина яких полягала в тому, що вони хотіли жити вільними, жити своїм власним життям.

Сікс зупинилася біля коммандера.

— Я високо ціную ваші зусилля по затриманню цієї дуже небезпечної людини. Він — засуджений до ув'язнення, і я відповідаю за нього. Королева особисто призначить йому покарання.

Коммандер озирнувся. т— Він тільки що вбив купу моїх хлопців. Тепер він мій вязень.

Сікс виглядала так, немов збиралася вивергнути вогонь.

— Я не дозволю…

Сотні стріл, як одна, повернулись на відьму. Вона застигла, оцінюючи загрозу. Мабуть, вона теж усвідомлювала, що її дар не зможе протистояти безлічі солдатів, озброєних луками, стріли яких могли бути випущені в будь-який момент. Досить одного точного попадання, щоб її життя закінчилося.

— Ця людина — мій в'язень, — тихо і наполегливо