Українська література » Фентезі » Танок драконів - Джордж Мартін

Танок драконів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Танок драконів - Джордж Мартін
Стражденний Ед, переправивши їх з Кротівки. Тепер це видавалося божевіллям. Може, краще б Джон зарубав Манса, щойно той відкрився. Джон несамохіть відчував певне захоплення колишнім королем-за-Стіною, але ж цей чоловік — клятвопорушник і перекинчик. Ще менше він довіряв Мелісандрі. Й ось як воно виходить: усі свої надії він покладає саме на них. «І все заради того, щоб урятувати сестру. Хоча у вояків Нічної варти сестер немає».

В дитинстві, у Вічнозимі, у Джона був герой — Юний Дракон, малолітній король, який у чотирнадцять років завоював Дорн. Незважаючи на те, що він байстрюк (а може, саме через це), Джон Сноу мріяв вести війська до славних перемог, як король Дейрон, мріяв вирости, стати завойовником і побороти багато ворогів. І ось він виріс, на ньому лежить відповідальність за Стіну, але чомусь у нього самі тільки сумніви. І він, схоже, навіть їх не в змозі побороти.

Данерис

У таборі смерділо так жахливо, що Дані замалим не знудило.

Сер Баристан, зморщивши носа, промовив:

— Не варто вашій світлості тут сидіти й нюхати цей лихий сопух.

— Я — кров од крові дракона,— нагадала йому Дані.— Бачили ви колись у дракона різачку?

Вісерис частенько підкреслював, що Таргарієни не підхоплюють хвороб, поширених серед простих людей, і з власного досвіду Дані бачила, що це таки правда. Вона частенько відчувала холод, голод і страх, але ніколи не хворіла.

— І все одно,— сказав літній лицар,— мені було би спокійніше, якби ваша світлість повернулася в місто.

Багатобарвні цегляні мури Міріна височіли за півмилі від табору.

— Кривава різачка — бич усіх армій із Зорі віків. Дозвольте нам самим роздавати харчі, ваша світлосте.

— Завтра. А сьогодні я тут. І хочу все побачити.

Вона підбила каблуками сріблясту. Почет рушив разом з нею. Попереду їхав Джого, позаду — Аґо й Рахаро, тримаючи в руках довгі дотрацькі батоги, щоб відганяти хворих і присмертних. Сер Баристан їхав по праву руч на сірому в яблуках коні. По ліву руч був Саймон Смугастий з вільного братства і Марселен з материних мужів. За капітанами їхало шість десятків солдатів, охороняючи фургони з харчами. Цих вершників — дотраків, бронзових бестій і вільновідпущеників — об’єднувала тільки відраза до такого завдання.

За ними, як примари, дибали астапорці — з кожним кроком процесія довшала і довшала. Дехто з них розмовляв мовами, яких Дані не  розуміла. Інші вже й говорити не могли. Багато хто здіймав до неї руки або опускався навколішки, коли проїздила срібляста. «Мамо»,— гукали вони до неї діалектами Астапора, Ліса і Старого Волантиса, гортанною дотрацькою і співочою мовою Карта, ба навіть загальною мовою Вестеросу. «Мамо, будь ласка... мамо, допоможи моїй сестрі, вона хвора... дай мені чим нагодувати діток... будь ласка, мій старий татусь... допоможи йому... допоможи їй... допоможи мені...»

«Більше я нічим не можу допомогти»,— у відчаї думала Дані. Астапорцям нема куди йти. Під товстими мурами Міріна зібралися тисячі — чоловіки, жінки і діти, немічні старі, малі дівчатка й немовлята. Серед них чимало хворих, усі голодні й усі приречені на смерть. Данерис не наважилася відчинити браму і впустити їх. Робила для них, що могла. Послала до них цілителів — блакитних грацій, чароспівців, цируликів, але і серед них дехто заразився, а їхні знання не зупинили стрімкого поширення різачки, яку принесла кобила біла. Відділяти хворих від здорових теж виявилося марною справою. Міцні щити спробували, роз’єднуючи подружні пари, розділяючи дітей і матерів, в той час як астапорці плакали, відбивалися й кидалися камінням. За кілька днів хворі повмирали, а здорові похворіли. І розділення нічим не допомогло.

Навіть годувати людей стало важко. Щодня Дані посилала їм, що могла, але день у день кількість народу зростала, а запаси танули. Багато людей з тих, хто привозив харчі в табір, також заразилося. Іноді на них нападали дорогою назад у місто. Учора перевернули фургон і вбили двох солдатів, отож сьогодні королева вирішила привезти їсти сама. Усі радники — від Резнака і Гирявого до сера Баристана — гаряче проти цього заперечували, але Дані лишалася незворушна.

— Я від них не відвернуся,— уперто промовила вона.— Королева повинна знати всі страждання своїх підданих.

А страждань точно не бракувало.

— Не залишилося ні коней, ні мулів, хоча багато хто з Астапора приїхав верхи,— доповів Марселен.— Вони всіх поїли, ваша світлосте, а ще поїли всіх пацюків і собак, яких змогли впіймати. А тепер дехто взявся до мерців.

— Людині не можна їсти м’яса іншої людини,— сказав Аґо.

— Всі це знають,— підтвердив Рахаро.— На них упаде прокляття.

— Їм уже не страшні прокляття,— мовив Саймон Смугастий.

За ними тягнулися дітки з роздутими животами — такі слабкі й налякати, що вже й не жебрали. Серед піску й каміння сиділи худезні люди з запалими очима, і брунатно-червоними смердючими потоками з них витікало життя. Багато хто ходив під себе, бо вже не мав сили повзти до канав, які Дані наказала викопати. Двоє жінок билося за обгорілу кістку. Неподалік стояв десятирічний хлопчик і їв щура. Їв однією рукою, а другою стискав гостру палицю — на той раз, якщо хтось спробує відібрати в нього здобич. Кругом валялися непоховані мерці. Якийсь чоловік, побачила Дані, лежить у багнюці, накритий чорний плащем, та коли вона під’їхала ближче, чорний плащ розлетівся тисячею мух. На землі сиділи схожі на скелети жінки, притискаючи присмертних немовлят. Очима вони проводжали Дані. Хто мав ще сили, гукав до неї. «Мамо... будь ласка, мамо... благословенна будь, мамо...»

«Благословляєте мене,— гірко подумала Дані.— Ваше місто перетворилося на прах і попіл, навколо помирає твій народ. Я не можу дати вам ні прихистку, ні ліків, ні надії. Лише черствий хліб і м’ясо з хробаками, засохлий сир і трохи молока. Благословляйте мене, благословляйте».

Що це за матір, якщо не має молока, щоб годувати своїх дітей?

— Забагато мерців,— мовила Дані.— Їх треба спалити.

— А хто їх спалить? — запитав сер Баристан.— Кругом різачка. Щоночі помирає сотня людей.

— Недобре чіпати мертвих,— сказав Джого.

— Всі це знають,— підхопили Аґо й Рахаро разом.

— Можливо,— мовила Дані,— але зробити це потрібно все одно.

Якусь мить вона поміркувала.

— Незаплямовані трупів не бояться. Я побалакаю з Сірим Черв’яком.

— Ваша світлосте,— сказав сер Баристан,— незаплямовані — ваші найкращі бійці. Ми не можемо допустити, щоб

Відгуки про книгу Танок драконів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: