Танок драконів - Джордж Мартін
Під Стіною Джон побачив Привида, який качався у снігу. Великий білий деривовк, схоже, обожнював свіжий сніг. Угледівши Джона, він знову стрибнув на ноги й обтрусився. Стражденний Ед спитав:
— Він іде з вами?
— Так, іде.
— Розумний він вовчик. А я?
— Ні.
— Розумний ви лорд. Привид — це явно кращий вибір. Не ті вже в мене зуби, щоб гризти дикунів.
— З божою поміччю, нам і не трапляться дикуни. Мені потрібен сивий мерин.
У Чорному замку новини поширювалися швидко. Ед саме сідлав сивка, коли двір перетнув Бовен Марш і став перед Джоном біля стайні.
— Мілорде, подумайте ще раз. Новобранці з таким самим успіхом можуть дати обітницю в септі.
— Септ — домівка нових богів. А давні боги живуть у лісі, і той, хто їх шанує, має промовити слова серед віродерев. Ви знаєте це незгірше за мене.
— Шовк родом зі Старгорода, а Арон і Емрик — західняки. Давні боги — то не їхні боги.
— Я не можу наказувати людям, яким богам поклонятися. Вони могли обрати і Сімох, і Царя світла червоної жінки. Натомість вони обрали дерева, хай який це ризик.
— Там, може, й досі чатує Плаксій.
— До гаю не більш як дві години їзди, навіть по снігу. Ми сподіваємося повернутися до опівночі.
— Це надто довго. Нерозумне рішення.
— Нерозумне,— сказав Джон,— але необхідне. Хлопці от-от присягнуть життям Нічній варті, приєднавшись до братства, яке налічує тисячі років безперервного служіння. Обітниці важливі, так само як традиції. Вони пов’язують нас разом — високородних і низькородних, молодих і старих, простих і шляхетних. Вони роблять нас братами,— сказав Джон і плеснув Марша по плечу.— Обіцяю: ми повернемося.
— Ага, мілорде,— сказав на це лорд-стюард,— але живими чи у вигляді голів на ратищах, з вийнятими очима? Ви повертатиметеся в нічній темряві. Місцями снігові замети сягають пояса. Бачу, ви берете з собою загартованих вояків, це добре, але Блекджек Булвер знав ці ліси не гірше за них. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він...
— У мене є дещо, чого не було у них,— сказав Джон, обернув голову і свиснув.— Привиде! До мене!
Струсивши зі спини сніг, деривовк підбіг до Джона. Розвідники розступилися, даючи йому дорогу, хоча одна з кобил, заіржавши, позадкувала, й Рорі довелося різко шарпнути повіддя.
— Передаю командування Стіною вам, лорде Бовене.
Узявши коня за вуздечку, Джон повів його до брами — до крижаного тунелю, який звивався під Стіною.
З тамтого боку криги дерева, високі й мовчазні, горнулися у товсті білі мантії. Поки розвідники й новобранці шикувалися, Привид бігав поруч із Джоновим конем, а потім зупинився й почав принюхуватися, видихаючи білу пару.
— Що там? — запитав Джон.— Там хтось є?
Наскільки він бачив, у лісі нікого не було, але углиб йому не зазирнути.
Привид побіг до дерев, ковзнув між двох сосон у білих мантіях і зник у хмарі снігу. «Зібрався полювати, але на кого?» Джон більше хвилювався не за деривовка, а за дикунів, на яких він може наскочити. «Тихий як тінь білий вовк у білому лісі. Ніхто й не помітить його наближення». Джон не збирався гнатися за ним. Привид повернеться, коли схоче, не раніше. Джон підбив п’ятами коня. До нього приєдналися вояки, і копита гаронів, пробиваючи крижану шкуринку, провалювалися у м’який сніг під нею. Рівною ступою рушили до лісу, а позаду зменшувалася Стіна.
Усі сосни-солдати й чатові дерева вдягли товсті білі шуби, а з голого брунатного віття листяних дерев звисали бурульки. Джон вислав Тома Ячменя на розвідку, хоча дорога в білий гай була ходжена-переходжена і знайома. Старший Лідл і Люк Довжанський пірнули в гущавину на схід і на захід. Вони рухатимуться обабіч валки й попереджатимуть про будь-який рух. Усі твоє — загартовані розвідники, озброєні не лише крицею, а й обсидіаном, а на той раз, якщо доведеться кликати підмогу, до сідла в них приторочені бойові ріжки.
Решта вояків — теж добрі хлопці. «Принаймні добрі в бою і вірні своїм братам». Джон не міг розписуватися за те, ким вони були до появи на Стіні, але не мав сумнівів, що в більшості з них минуле таке саме чорне, як їхні плащі. А тут вони стали людьми, яким Джон довірив би прикривати спину. Всі понатягували каптури, ховаючись від кусючого вітру, а багато хто й закутався у шарф, ховаючи обличчя. Однак Джон усіх їх розрізняв. Усі імена були викарбувані в нього на серці. Це його вояки, його брати.
З ними їхало ще шестеро новобранців — мішанка з молодих і старих, дебелих і маленьких, загартованих і зелених. Ці шестеро даватимуть обітницю. Кінь народився і зростав у Кротівці, Арон і Емрик приїхали з Білого острова, Шовк — з борделів Старгорода на тому кінці Вестеросу. Вони були ще зовсім хлопчаки. Шкіряк і Джекс старші, їм добре за сорок, вони — сини примарного лісу, які вже мають власних синів і онуків. Ці двоє — з тих шістдесяти трьох дикунів, які на Джонів заклик пішли за ним на Стіну, однак поки що тільки ці двоє зважилися вбратися в чорне. Залізний Емет сказав, що всі вони готові стати чорними братами — краще їх уже не підготуєш. Вони з Джоном і Бовеном Маршем оцінили кожного з новобранців і розподілили: Шкіряк, Джекс і Емрик підуть у розвідники, Кінь — у будівничі, Арон і Шовк — у стюарди. Прийшов їм час давати обітницю.
На чолі валки їхав Залізний Емет на коні, потворнішого за якого Джон у житті не бачив: у закошланої тварини, здавалося, самі копита і вовна.
— Подейкують, вчора ввечері в Гаремній вежі було неспокійно,— заговорив військовий інструктор.
— У Гардиновій вежі,— виправив Джон. Серед шістдесяти трьох дикунів, які прийшли з Джоном з Кротівки, було дев’ятнадцять дівчат і жінок. Джон розмістив їх у закинутій вежі, в якій мешкав сам, коли щойно з’явився на Стіні. Дванадцятеро дикунок були списосудженими, здатними і за себе постояти, і захистити молодших дівчат від зазіхань чорних братів. Але ті чоловіки, яким вони дали відкоша, приліпили до вежі
