Танок драконів - Джордж Мартін
У відповідь Привид вищирив зуби. Джон схопив вовка за загривок.
— Ми не хочемо влаштовувати битву.
Він знав, що з велетом його люди впораються, але чого це коштуватиме? Щойно проллється кров, до сутички долучаться й дикуни. Більшість із них загине, а може, й усі, а з ними і кількоро братів.
— Це священне місце. Здавайтеся, і ми...
Велет знову заревів, аж затріпотіло листя на деревах, і бахнув обушком по землі. Ратище з сукуватого дубця було шість футів завдовжки, а на кінці — каменюка завбільшки з буханець хліба. Від удару здригнулася земля. Дехто з дикунів теж почав намацувати зброю.
Джон Сноу вже хотів потягнутися по Довгопазур, коли з протилежного кінця гаю заговорив Шкіряк. Слова звучали грубо і гортанно, але Джон відчув у них музику і збагнув, що це — давня мова. Шкіряк говорив довгенько. Коли закінчив, йому відповів велет. Нагадувало гарчання упереміш із кректанням, і Джон не розумів ані слова. Але Шкіряк, указавши на дерева, знову щось сказав, і тоді велет теж указав на дерева, рипнув зубами й опустив обушок.
— Усе,— мовив Шкіряк.— Вони не хочуть бою.
— Чудово. Що ви їм сказали?
— Що це і наші боги. Що ми прийшли молитися.
— То помолімося. Сховайте крицю всі. Сьогодні тут не проллється кров.
Том Ячмінь сказав — дев’ятеро, і їх і справді виявилося дев’ятеро, але двоє вже померло, а один був такий слабкий, що до ранку не доживе. Серед шістьох, які залишилися, була матір з малюком, двоє дідів, поранений тенієць у потовченій бронзі й один з рогоногих з такими обмороженими ногами, що Джон з першого погляду зрозумів: ходити він більше не буде. Згодом він дізнався, що ці люди до зустрічі в гаю переважно не були знайомі: коли Станіс розбив військо Манса Рейдера, вони сховалися в лісі, тікаючи від бійні, деякий час блукали, втрачаючи від холоду і голоду друзів і родичів, і нарешті опинилися тут, занадто ослабілі й острашені, щоб рухатися далі.
— Тут живуть боги,— сказав один зі дідів.— Не найгірше місце, щоб померти.
— Стіна всього за кілька годин ходу на південь звідси,— мовив Джон.— Чому не пошукати прихистку там?
Дикуни обмінялися поглядами. Нарешті один мовив:
— Ми чули різні плітки. Ворони попалили всіх, хто здався.
— Навіть самого Манса,— докинула жінка.
«Мелісандро,— подумав Джон,— тобі з твоїм червоним богом доведеться багато за що відповідати».
— Хто хоче, може повернутися разом з нами. У Чорному замку є і їжа, і де спати, а Стіна захистить від тих примар, які населяють ці ліси. Даю вам слово: нікого не спалять.
— Слово ворона,— зронила жінка, притискаючи до себе малюка,— а хто поручиться, що ти його дотримаєш? Хто ти?
— Лорд-командувач Нічної варти, син Едарда Старка Вічнозимського,— відповів Джон і обернувся до Тома Ячменя.— Нехай Рорі й Пейт приведуть коней. Я тут не збираюся залишатися ні на хвилю довше, ніж потрібно.
— Як зволите, м’лорде.
Перед від’їздом зоставалося зробити тільки одне: те, заради чого і прийшли. Залізний Емет викликав наперед своїх підопічних, і поки решта товариства спостерігала з шанобливої віддалі, вони опустилися навколішки перед віродеревами. На той час згасло останнє денне світло — ясніли тільки зорі в небі та тьмяно поблискував червоний жар пригаслого багаття в центрі гаю.
Шестеро в чорних каптурах і цупких плащах були мов з пітьми вирізьблені. Одностайно підносилися їхні голоси, слабкі в безмірі ночі.
— Насувається ніч, і починається моя варта,— промовляли вони, як промовляли до них тисячі інших. У Шовка голос був солодкий, як пісня, у Коня — сиплий і уривчастий, у Арона — нервовий писк.— Вона триватиме до самої моєї смерті...
«Нехай ця смерть прийде нескоро,— опустився Джон Сноу на одне коліно в сніг.— Боги пращурів моїх, захистіть цих людей. І Арію, мою меншу сестричку, хай де вона є. Молю вас, допоможіть Мансові її розшукати і привезти неушкоджену до мене».
— Не візьму я собі дружину, не володітиму землями, не народжу дітей,— присягалися новобранці, й голоси їхні линули відлунням крізь роки і століття.— Не вдягну я корону й не здобуду собі славу. Я житиму й помру на своєму посту.
«Боги пралісу, дайте мені сили чинити так само,— беззвучно молився Джон.— Даруйте мудрість, щоб я знав, як діяти, і сили, щоб це виконати».
— Я меч у темряві,— промовляли шестеро, і Джонові здавалося, що їхні голоси змінюються, дужчають, стають упевненішими.— Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу.
«Щит, який боронить людську державу». Йому в плече тицьнувся носом Привид, і Джон обійняв його однією рукою. Він чув запах давно не праних штанів Коня, і солодкі парфуми в розчесаній бороді Шовка, і сильний та гострий сморід страху, і понад усе — мускусний дух велета. Чув калатання власного серця. Поглянувши через весь гай на жінку з малюком, на двох сивобородих дідів, на рогоногого з покаліченими ступнями, він побачив простих людей.
— Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.
Джон Сноу перший звівся на ноги.
— А тепер підводьтеся чоловіками з Нічної варти,— простягнув він руку Коню, допомагаючи йому встати.
Здіймався вітер. Час було їхати.
Дорога назад забрала набагато більше часу, ніж дорога туди. Велет, попри довгі й дебелі ноги, рухався незграбно, ще й раз у раз зупинявся збити сніг з низьких гілок своїм обушком. Жінка їхала разом з Рорі, її син — з Томом Ячменем, двоє дідів — з Конем і Шовком. Але тенієць боявся коней і, незважаючи на поранення, вирішив кульгати сам. Рогоногий не міг навіть всидіти верхи, тож його довелося прив’язати до сідла, як лантух зерна; так само вчинили і з блідою бабцею з тоненькими, як палички, руками й ногами, якої навіть не змогли добудитися.
На подив Залізного Емета до сідел прив’язали і два трупи.
— Вони нас тільки затримуватимуть, м’лорде,— мовив той до Джона.— Слід порубати їх і спалити.
— Ні,— озвався Джон.— Беріть їх із
