Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
***
— І як минула зустріч? — спитала дівчина у Златана ввечері.
— Чудово, — відказав той з ентузіазмом і змінив тему. — А ти як — готова до бібліотечних пригод?
Варта зітхнула й подивилася в обличчя друга, яке випромінювало впевненість. Ніщо не видавало брехні.
«Можливо, він зустрічався з кимось іншим, фракція — то не лише Дворжак, — шепнув внутрішній голос. — А якщо Златан бреше, то шанс дізнатися про це ще випаде. Нікуди вам одне від одного не дітися».
Усе гаразд, Вартова.
***
— Ти певен, що тут можна перебувати? — Варта сторожко озирнулася. Здавалося, що скрип паркету після кожного кроку чутно аж надвір. Ілюзія шуму розповзалася в надмірній тиші. Розкішні дерев'яні шафи в два поверхи і високі розписні стелі, всипані пильними поглядами правителів минулого та святих — барокова бібліотека зачаровувала. Однак потреба потрапити туди серед ночі, оминувши людську охорону й сигналізацію, видалася Варті ризикованою справою.
— Сприймай це як екскурсію. Сюди вдень водять екскурсії, — відповів Златан, діловито вивчаючи палітурки книг, схожі одна на одну — важкі, темні й потерті. Він приховав своє справжнє єство світлячою аурою: магія, яку Варта хотіла вивчити, проте наразі зосереджувалася на опануванні щитів.
— Більше нагадує злісне порушення законів магів і людей... — бурмотіла дівчина, поки проходила повз шафи в пошуках конкретних назв.
— Маги постійно порушують закони людей, — відказав Златан. — Інакше навряд чи їм вдалося би зберегти недоторканним фонд, з якого нам виплачуватимуть зарплату. Чи вписувати в податкові звіти вагони зілля, замовленого у відьом, збут давніх скарбів і бізнес алхімічних родин... Я вже мовчу про страти маніяків-убивць, котрі злетіли з котушок. Суддівська робота не вписується в поняття людського правосуддя.
— Ти бачив їх? Маніяків-убивць? — уточнила Варта й присіла біля нижньої полиці, щоби прочитати назви на корінцях.
— Так. Якось ми кілька місяців провели в пошуках одного зірваного, теж чеха — тому дід за ним і відправився. Але то було в Данії. Тамтешній суддя ледь не загинув... А ось і наступна серія, — чех вдоволено стягнув з полиці важкий фоліант, зліз із драбини, приставленої до шафи, і обережно опустив знахідку на стілець поруч.
Він притиснув указівний палець до палітурки. Тонка срібна павутина розбіглась навсібіч, вивільняючи справжній вигляд прихованої від людського ока книги. Літери на обкладинці змінились і зблиснули «Історією артефактів, записаною для засідань вельми поважного суду».
— Не дуже приємно все це звучить, — констатувала Варта після того, як пробігла поглядом і сфотографувала розділи, що стосувалися таємничих утрачених артефактів. — Хоча наче можна створити нові — на заміну пошкодженим чи втраченим. Проте поки вони наситяться магією, мине багато років. А Вартові, котрі торкнулися аномальної сили й заявили про свої права, але не пройшли ритуал посвячення... Гара-азд, якщо вірити цій книзі, то ми згоратимемо, «доки могутність древніх не визнає нас». Не могли вони написати чіткіше?.. Стій-стій, падлюко, тож виходить, я могла б собі цілком безпечно жити, якби не дізналася, що я — Вартова?
— Усе почалося, коли до тебе повернулися спогади, а заразом і вміння протидіяти енергії, проти якої не міг встояти навіть глава, — Златан нахилився над книгою дуже низько, майже торкаючись сторінок горбатим носом. — Ну і я тоді її незле так перебрав. Такі потрясіння — чудовий поштовх до пробудження істинної сили Вартових іще до офіційного ритуалу. Проте не думаю, що ми в прямому сенсі згоримо. Прецедентів не пригадую. Смерть від підступів світляків загрожує нам значно більше.
— Красно дякую. Не дуже мені хочеться ставати відьмою на багатті ні за що. Ну хоч картинки красиві, — Варта провела пальцями по вицвілій ілюстрації.
Чаша, інкрустована барвистими каменями, була помпезною, дорогою і трохи кітчевою — наче Дольче й Ґаббана вирішили взятися за дизайн посуду, але кінцевим варіантом артефакта стала китайська репліка. Кинджал біля неї не поступався красою й пістрявістю. Їхнє поєднання наштовхувало на думку, що посвята потребуватиме крові, порізів і всіх тих архаїчних деталей, про які Варта читала в дитячих книжечках, котрі польські тітки передавали їй на дні народження.
Чаклунка натужно підняла книгу і вибралася на дерев'яну драбину, щоби поставити фоліант на місце.
Поруч шурхнуло. Сторінки розгорнутих книг залопотіли. Потужний спалах різонув по очах, а тоді — по руці.
Атака, що вдарила з правого боку, прошила долоню наскрізь, мов постріл. Варта не стамувала крику. Вчепилась іншою рукою в драбину, щоб утриматися й не впасти чого доброго з балкона, який оперізував увесь зал. Другий імпульс, легкий, ніби подув вітру, промайнув залом, і — що б це не було, воно зняло Златанову ілюзорну ауру світлого так легко, як ніж знімає шкірку яблука.
Чех переметнувся через поруччя і спустився драбиною. У темряві бібліотеки спалахнуло світло, вихоплюючи важкі дерев'яні двері й новоприбулого на порозі.
— Двоє темних. У наших стінах. Рідкісне нахабство після того, що вчинили ваші соратники, — світляк, який рухався до них, прийшов один. — Дозвольте зауважити, що вхід заборонено. З нагоди пограбування алхіміків, яке здійснила пітьмава братія, ми змінили правила доступу, і, з огляду на цінність тутешніх документів, за порушення мені дозволено застосовувати найвищу міру покарання.
— Чекай, зараз я застосую її до тебе, — Златан блискавично оцінив поранення Варти і пішов уперед, видобуваючи з кишені джинсів рукавички. Аура його двигтіла від злості. — Відколи це в Клементінумі так вітають поважних гостей?
— Відтоді як вони незаконно проникають до сховища, — на світлого Златанова бравада враження не справила.
Чаклунка помітила, як золоті щити пробігли, закриваючи онука судді від можливої атаки. Сама вона затиснула руку, щоби спинити кровотечу. Рана була крихітною на вигляд. Проте червоне заливало світлу футболку, і джинси, і пальці. Біль пульсував, розкочуючись хвилями з кожним ударом серця, яке мовби сказилося. Щити не слухались узагалі.
— Це лише рука... — шепнула Варта до себе. — Це лише рука. Сконцентруйся. Гірше бувало.
— Панове порушники, — озвався тим часом світляк. — Ідете зі мною без вибриків. Або я скористаюся своїми повноваженнями, і вас звідси винесуть просто до моргу. Це перше й останнє попередження.
— Ми скористалися своїм правом перебувати тут згідно з дозволом суду, — відповів Златан владно, ігноруючи погрозу. Варта кинула погляд на нього і зрозуміла, що, зненацька опанований внутрішньою темрявою, він так само вперто ігнорував би й цунамі, що рухається на нього.
Щось було