Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Я в нормі, — шепнула Варта, вмикаючи мікрофон і камеру. — Сподіваюся, це подіє. Бо відчуття так собі.

— Чорт, треба було таки змусити тебе експериментувати з чаєм, — алхімік спохмурнів ще більше.

— Ти вже двічі сказав «чорт» за цю розмову! Мій поганий вплив? — спробувала віджартуватися Варта. — У вас гулянка. Здалися тобі експерименти по скайпу?

— Коли звертаються по допомогу, я здатен пропустити задля цього кілька тостів, — стенув плечима Еверест. — Тарновецька, напиши завтра, чи все минулося. Бо якщо ні, я тобі пошукаю допомогу. Посередній алхімік згодиться, — світлий кивнув на прощання й вимкнувся.

Варта кілька хвилин прислухалася до себе й силкувалася зрозуміти, чи вузол зник, проте наразі ниття між її ребрами заважало визначити будь-що. Урешті дівчина встигла подрімати й випити три чашки зеленого чаю, перш ніж годинник у вітальні почав страшенно гучно вибивати північ.

— Я ще пригадаю це тобі, містере Все Гаразд, — пробурмотіла Варта до екрана телефона, що не приніс жодної звістки від Златана. Тоді накинула кардиган і вибігла в темний коридор.

Нічна прогулянка до відьом видалася їй кращою ідеєю, ніж довге і бездіяльне очікування того, що Його Зайнята Величність Богумін подасть звістку.

***

— Тільки не ти-и... — простогнала Варта.

— От навзаєм, навзаєм, — похмуро видав темний, який зустрів її просто біля дверей, нашорошений і розпашілий — зовсім як і вдень, коли намагався віднадити шукати жертву біля університету.

Дівчина хотіла наростити довкола себе щити, що їх уперто опанувала останні тижні, проте зараз вони не менш уперто відмовлялися «ввімкнутись».

— Я поспішаю, — відказала чаклунка.

— Та я вже помітив, що ти нарвана. Тільки в мене посилка. Для Аґатки Тарновецької, — хлопець простягнув дівчині папірець, поплямлений чимось темним.

Вона вловила ауру цяток крові ще швидше, ніж пучки торкнулися їх. Кров була Златанова. Урешті, ніхто, крім нього, не мав би знати їхню адресу...

— Хто це передав? — Варта спідлоба зиркнула на темного, намагаючись не піддаватися паніці. — І де його самого чорти носять?

Чаклун швидко-швидко кліпав, маючи водночас розгублений і ошелешений вигляд, мовби сам щойно пригадав, що сталося. Він стиснув губи на мить, тоді ляснув себе широкою долонею по чолу й вигукнув:

— Дья... дьяблова задниця, та він же спливає кров'ю там!

***

Варта давно не бігала так швидко. Яскраві вікна й золотаві ліхтарі, безмірно радісні люди, гладенька бруківка, сухе повітря. Східці зі слизькими перилами. Поворот, ще поворот. Перестрибнути п'ять сходинок... Темний, що приніс папірець, біг попереду, і Варта ледь встигала за його широкими кроками.

«Це брехня. Це брехня. Це помилка», — цокотіло всередині.

Вона почувалася бомбою, що ось-ось вибухне.

Златан не міг постраждати. Златан — досвідчений маг. Онук судді. Вартовий, трясця Конгломерату!

Проте темний, який прийшов до неї, сказав, що Златан спливає кров'ю. Просто зараз. Що він помирає. Від ран. Просто зараз. Що на нього напали. Варта повинна була розпитати, як-коли-чому... і хто на нього напав. І як там опинився цей нахабний маг. І якого біса він не допоміг, а рвонув до неї. Все мало надто дивний вигляд.

Розуміла, що, можливо, це пастка. Але ніхто не знав їхньої адреси. Але кров на записці була Златановою — аура не бреше.

Цок-цок-цок.

Дрібна бруківка. Трамвайна колія. Повний галасу паб зі столиками, які перегороджують тротуар. Удень усе це здавалося таким чарівним! Тепер же Варту дратували і вузькі вулиці, і туристи, і рівнесенька бруківка, на якій було надто легко послизнутися й загриміти на землю.

Цок-цок-цок.

Вона на ходу клацала на номер Златана в телефоні. Ніхто не відповідав. Темрява ковтала рештки врівноваженості. У горлі студнем стояла нудота.

— Тут поруч! — маг звернув крізь круглу арку в занедбаний двір.

Ліворуч по іржавій решітці, яка аркою вигиналася й вела аж за ріг дому, вився виноград. Праворуч сходи підіймалися до невеликої тераси. Ні душі.

— Ну... він був ось де, — повідомив маг, різко спинившись у кінці двору, перед темними поночі, притоптаними клумбами.

Варта ступила вперед, боячись побачити Златана і водночас сподіваючись, що він там. Нехай поранений, аби тільки живий...

— Де?! — дівчина впала на коліна і занурила руки в траву. — Ну де ж?..

— Був тут, — повільно повторив чеський темний, присідаючи поруч. — Точно був. На мене найшло щось... Усе з голови вилетіло. Тричі клятий Богумін!

— Гаразд, — Варта шумно зітхнула. Дихання від нервів та бігу зовсім збилося. — Гара-азд... — вона рішуче повернулась до чаклуна. — Розповідай мені все. Швидко.

Почувалася шалено злою і водночас радісною. Адже відомо: мертві не ходять. А його тут немає. Також тут немає ні людської швидкої, ні поліції, ні взагалі жодної душі. Отже, клятий чех деінде. І здатен рухатися сам.

— Та живу я поруч, — відказав темний, який здавався не менш шокованим за саму Варту. Його пальці наполегливо шаруділи в траві. — Вішав білизну й відчув світлячі аури, тож зацікавився. Вони в мене під носом не часто шмигають таким стадом, ще й удень якась оказія в алхіміків сталася... Коли вже підходив, то помітив групу їхніх: з арки рвонули. Вони геть — я всередину. Отут лежав Златан. Мав кепський вигляд. Я хотів покликати відьму-цілительку — сусідку мою. Але наш півтруп натомість наказав це занести тобі, і... — темний затнувся. — І провалля в голові до бісової тітки. Наступне — стою в тебе на порозі і знаю тільки, що мушу віддати той папірець. А тоді мене мовби пробило! Після твоїх слів пригадав усе... Що за чортівня? Його суддівські вимахони знову?

— Світляки, кажеш... — Варта повільно підвелась і обтрусила коліна від трави, що налипла на джинси. — Слухай, ти тут усе знаєш, так?

Маг кивнув.

— Тоді веди мене до глави світлих.

— Ой, не вимахуйся. Алан тут точно ні до чого, він у нас...

Новий знайомець не договорив, бо Варта приставила йому павутину до горла і змусила її застигнути лезом, яке дрібно тремтіло, розливаючи крижане світіння.

— Веди, — наказала тихо.

Маг подивився на неї з викликом і рвучко звівся на ноги, ігноруючи павутину, що черкнула пройму його футболки.

— Зрозумів. Ти вважаєш себе достобіса крутою... і що зробиш? Скажеш, що вбили твого друга,