Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Певно, на це не було адекватної відповіді.

— Пам’ятаю, як сонце спалахнуло на лобовому склі молоковоза, коли він спускався з пагорба, а потім… нічого. Гадаю, що переживу практично те саме, коли куля ввійде в мозок і знищить усе, про що я думав і що переживав, — Тімлін по-вчительськи підняв палець. — От тільки цього разу ніщо ні до чого не приведе. Просто спалах, наче сонце на лобовому склі молоковоза, а потім — нічого. Ця ідея видається мені водночас і прекрасною, і смертельно тоскною.

— Можливо, тобі варто було б зачекати трохи, — мовив Робінсон. — Можливо, ти…

Тімлін ввічливо чекав, піднявши брови.

— Блядь, я не знаю, — і, несподівано для себе самого, Робінсон закричав: — Що вони наробили? Що ці виблядки наробили?

— Ти чудово знаєш, що вони наробили, — відповів Тімлін. — А тепер ми живемо з наслідками цього. Знаю, що ти любиш того пса, Пітере. Класичне заміщення — або як це називають психіатри, істерична конверсія, — але ми беремо те, що можемо, і навіть якби у нас була лише половина мозку, то ми й за те були б вдячні. Тому не вагайся. Встроми йому голку в шию, глибоко встроми. Схопи його за ошийник, якщо пручатиметься.

Робінсон відставив пиво. Йому більше не хотілося пити.

— Коли я пішов, він був у дуже поганому стані. Певно, він уже помер.

Та Ґандальф не помер.

Він глянув на Робінсона, коли той зайшов у спальню, і двічі глухо постукав хвостом по кривавому ложу з ковдр. Робінсон сів біля нього. Погладив Ґандальфа по голові; думав про приреченість будь-якої любові і що все це так просто, коли ретельніше придивитися. Ґандальф поклав голову Робінсонові на коліно та глянув на нього знизу вгору. Робінсон витягнув шприц із кишені сорочки та зняв з голки захисний ковпачок.

— Ти хороший хлопець, — промовив він, взявши пса за ошийник, як і рекомендував Тімлін.

Доки він набирався мужності зробити це, пролунав постріл. Відстань приглушила звук, але озеро було таким спокійним, що його ні з чим не можливо було сплутати. Постріл прокотився спекотним літнім повітрям, стихаючи в марній надії на відлуння. Ґандальф нашорошив вуха, і тут Робінсону спала на думку одна ідея — настільки затишна, як і абсурдна. Мабуть, Тімлін помилився щодо нічого. Можливо все. У світі, де ти дивишся на небо та бачиш безмір зірок над собою, вважав він, можливо все. Певно…

Певно.

Гандальф усе ще дивився на нього, коли Робінсон увів голку на всю довжину. На якусь мить очі пса лишалися ясними та свідомими, і в ту безкінечну мить, доки вони не потьмяніли, Робінсон, якби міг, витягнув би її назад.

Він іще довго сидів там, на підлозі, сподіваючись, що крик останньої гагари пролунає ще раз — але він не пролунав. Через певний час він вийшов до сараю, знайшов там лопату та викопав яму в квітнику дружини. Не було потреби копати глибоко — жодна тварина не прийде й не викопає тіло Ґандальфа.

Прокинувшись наступного ранку, Робінсон відчув у роті мідний присмак. А коли підняв голову, то побачив, що шкіра зі щоки облущується об подушку. Ніс і ясна кровили цієї ночі.

Це був ще один чудовий день; і хоча все ще буяло літо, перша барва вже почала прокрадатися в дерева. Робінсон викотив «Товстуна Боба» з-під причілка та замінив стару батарею, працюючи повільно й обережно в абсолютній тиші.

Закінчивши, натиснув на стартер. Індикатор світився зеленим, але трохи блимав. Тоді Робінсон вимкнув байк, підтягнув з’єднання і спробував знову. Він повернув ключ запалювання, і той звук — літній грім — ущент розбив тишу. Це звучало наче святотатство, але дивна річ — у хорошому сенсі.

Робінсон не здивувався, що в його думках була зараз та перша і єдина поїздка на мотоциклетне ралі в Стурджисі, Південна Дакота. Це було 1998-го, за рік до того, як він зустрів Діану. Він повільно котився по Джанкшн-авеню на своїй «Хонді GB 500» — один з двох тисяч учасників параду; і сплетене воєдино ревіння всіх цих байків було настільки гучним, що здавалося матеріальним. Пізніше тієї ночі розпалили багаття, нескінченний потік «Стоунс», «AC/DC» та «Металліки» рвався з акустичних підсилювачів «Маршал», розставлених усюди, наче менгіри Стоунгенджу. Дівчата з тату танцювали топлес у світлі багаття, бородаті чоловіки пили пиво з чудернацьких шоломів, діти з власними перебивними тату бігали всюди, здіймаючи іскри. Це було страхітливо, захопливо і прекрасно, неначе все, що було правильного й хибного у світі, поєдналося там, в одному місці, в ідеальний меланж. А над головою — безмір зірок.

Робінсон натиснув на газ, а потім відпустив. Натиснув і відпустив. Натиснув і відпустив. Під’їзна доріжка виповнилася густим запахом свіжоспаленого бензину. Цей світ — стара посудина на грані смерті, але тишу порушено, принаймні на мить, і це добре. Це чудово. «На хуй тебе, тише, — подумав він. — На хуй тебе й твого коня, на якому ти приїхала. Ось мій кінь, мій залізний кінь, як він тобі?»

Він витиснув зчеплення і поставив першу передачу. Виїхав із під’їзної доріжки, повернув праворуч і переключився на другу, а потім на третю швидкості. Дорога була брудною, місцями — покоцаною, але байк легко перескакував через усі вибоїни, підкидаючи Робінсона вгору та вниз на сидінні. З носа знову полилася кров; вона стікала по щоках і падала на дорогу за ним великими краплинами. Він повернув один раз, потім вдруге, усе більше перехиляючись набік, і витиснув четверту швидкість, коли виїхав на короткий рівний відрізок дороги. «Товстун Боб» рвався в дорогу. Він надто довго стояв у тому бісовому сараї та накопичував пил. Краєм ока Робінсон побачив справа озеро Покомтук — спокійне, наче дзеркало, сонце лишало на золоті сліди на блакитній гладіні. Робінсон щось загорлав, і помахав кулаком небу — Всесвіту, — і повернув руку на важіль. Попереду був знак з написом «ОБЕРЕЖНО НА ДОРОЗІ!», що позначав «Криву Мерця».

Робінсон рушив до знака, усю дорогу не відпускаючи ручку газу. У нього саме вистачило часу, аби витиснути п’яту передачу.

Для Курта Саттера та Річарда Чизмара

Стівен Кінг, всесвітньо визнаний Король жахів, неперевершений майстер романів у жанрі горору, пропонує читачам чергову збірну оповідань — «Ярмарок нічних жахіть». Через сім років після видання попередньої збірки «Коли впаде темрява» та через тридцять сім після першої книги оповідань