Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Цур мене! — злякано скрикнула Марика й упустила монету в озеро.

— Що сталося, Марико? — стурбовано запитав Гліб.

Дівчинка зачудовано подивилася, як, торкнувшись поверхні води, срібло знову перетворилося на місячний відблиск, мов його й не було, і сказала:

— Шайтан жартує. Як називається ця штука, яка здається?

— Ілюзія, — підказав Гліб.

— От-от. Я її зараз своїми очима бачила, провалитися мені на цьому… — почала було Марика, але згадавши, що плавати вона не вміє і провалитися їй зараз зовсім би не хотілося, осіклася і просто додала: — Я зараз монету в руках тримала.

— Це і є той скарб, який ми обіцяли вам показати, — сказали хованці. — Місячне срібло не просте, а заговорене. Воно робить зговірливим навіть найжадібнішого торговця. За одну монету можна купити те, чого не купиш за десять золотих, а за десять — те, що зовсім не продається.

— Хіба по той бік дзеркала нам доведеться щось купувати? — здивувався Гліб.

— Як знати, — ухильно відповіли чоловічки. — Тільки гроші руку не відтягнуть, а без них вирушати в подорож не розумно.

Хованці були праві. Відверто кажучи, Гліб зовсім не подумав узяти з дому хоч кілька монет. Він набрав пригорщу води з місячним відблиском, і незабаром у нього в руках з’явився блискучий срібний кружечок.

— Яка дивна монета. На ній нічого не викарбувано, — сказав Гліб, розглядаючи срібло.

— Нічого дивного. Для місячного срібла не існує ні країн, ні кордонів. Воно набуває вигляду тих грошей, які в обігу в даній державі. А тепер збирайте вилов, не баріться. Час швидко спливає. На світанку чари зникнуть, — сказали хованці й, переморгнувшись, тоненько захихикали.

Гліб і Марика почали пригорщами черпати місячні відблиски та складати срібло в човен, але незабаром Гліб відчув під ногами вогкість. На дні човна хлюпалася вода. Монет не було.

— От так скарб! — вигукнув Гліб. — Якщо це жарт, то зовсім не смішно. Де ж ваше срібло?

— Знову перетворилося на відблиски на воді, — як нічого й не було відповіли хованці.

— Але якщо ви не збиралися нам нічого дарувати, то навіщо покликали сюди? — запитав Гліб, гадаючи в яку пастку вони потрапили.

— Навпаки, ми дуже хочемо вас обдарувати. Але секрет у тім, що місячне срібло мало зібрати, треба вміти його зберегти. Воно через те й цінується, що дуже рідко зустрічається, — без тіні зніяковілості відповіли хованці.

— Ви знаєте, як його зберегти? — поцікавився Гліб.

— Його треба тримати в спеціальному гаманці.

— Але де його взяти?

— Немає нічого простішого. Варто тобі попросити, й ми принесемо усе, що хочеш. Ми завжди готові прислужитися. Хто з нами дружить — вік не тужить.

— Якщо ви дістанете гаманець, ми будемо вам дуже вдячні, — сказав Гліб, забувши про попередження Одарки: брати, що дають, але нічого не просити самим.

Чоловічки як за командою плеснули в долоні, хором вимовили якесь незрозуміле заклинання, коли це, на колінах у Гліба з’явився гаманець із синього оксамиту, ніби шматок нічного неба. Здавалося, він випромінював чари. На оксамиті срібним шовком був вишитий незнайомий герб, в одному кутку якого красувався місяць, а в іншому — три зірки.

— Чий це герб? — запитав Гліб.

— Зоряного лицаря. Це він дарує вам срібло зі своєї скарбниці.

Гліб раптом згадав наставляння Одарки й занепокоївся.

— А він не заперечуватиме, якщо ми візьмемо його гаманець?

— Анітрохи, адже ви берете його в борг. Коли будете повертатися та побачите місячну стежку, пустіть гаманець по хвилях, і він повернеться до господаря.

Заспокоївшись, Гліб і Марика взялися збирати місячне срібло. У гаманці блискучі кружечки й справді не перетворювалися на воду. Гаманець потяжчав і тихенько подзенькував щоразу, коли в нього попадала нова монетка. Діти навіть не помітили, як небо посвітлішало, а маленькі кумедні чоловічки в свитках кольору сутінок розтали, наче тіні.

Раптом Гліб і Марика відчули поштовх. Човник тицьнувся носом у пісок і розсипався на порох. Озеро зникло, ніби його і не було, а місячна стежка перетворилася на звичайну дорогу.

Якби не гаманець із синього оксамиту, то Гліб і Марика могли б подумати, що все це їм просто привиділося. Гліб труснув гаманцем, майже не сподіваючись почути дзенькоту монет. Він думав, що з настанням ранку вони теж перетворяться на воду. Але срібло, як і раніше, залишалося сріблом. Затягнувши гаманець тугіше, Гліб причепив його до пояса, і вони з Марикою, взявшись за руки, продовжили йти до чарівного дзеркала.

Довга ніч знехотя поступалася місцем ранку. Жовте око місяця затяглося блакиттю. Небосхил світлішав, і світанок сірою фланеллю стирав з нього зірки. Дорога зміїлася, гублячись десь далеко у ранковому тумані. Поступово серпанок рідшав і танув. Новий день впевнено та повільно підіймав завісу, і перед дітьми поставала декорація майбутніх подій.