Зоряний лицар - Тамара Крюкова
— Цить! Що в тебе за паршивий характер, гадюка ти така! Тобі б тільки настрій псувати. Я, мабуть, не дурніша за тебе. Усі карти перетасую, переплутаю. Хлопчиську до братика не дістатися, — захихикала Віщунка, дістала з рукава колоду карт і спритним рухом фокусника віялом перекинула її з руки на руку.
Три карти випали з колоди та лягли на стіл: піковий король, хрестова дама й бубновий валет.
— До часу ти поза грою, — сказала стара й перевернула валета догори сорочкою. Поруч вона поклала даму обличчям нагору: — Я з тобою натішуся досхочу. Як походиш — то не в масть! — зловтішалася Відьма і, поклавши короля зверху двох інших карт, співучо продекламувала:
— Щоби мій пасьянс розжеврів За дзеркальною межею, Принцу Глібу на біду З карти старшої піду.
Картярський король раптом немов ожив і почав змінюватися. Простий малюнок перетворився на мініатюрний портрет літнього чоловіка з несамовитим поглядом і жорстоким заломом брів. Шанувальники містики впізнали б у ньому знаменитого ясновидця Беридара, до порад якого прислухався сам король. Його минуле було покрите таємницею, і зник він так само таємниче, як і з’явився. Згодом його зникнення обросло чутками й легендами.
Ніхто не знав, що Беридар був сином простого кушніра. Одного разу, коли Беридар був ще хлопчиком, їхнє містечко відвідав королівський міністр. Гостя приймали з таким розмахом, що маленький син кушніра захворів мрією про багатство й почесті. Він ріс, і разом з ним росло його презирство до батька.
— Що користі горбатитися цілий день, якщо ми тільки й можемо заробити, що на їжу та одяг? — сказав він якось батькові.
— Зате ми працюємо чесно й нас поважають, — заперечив батько.
— При дворі повно крутіїв і шахраїв, яких усі вважають поважними людьми, — посміхнувся Беридар.
— Як на мене, то краще жити зі спокійною совістю, — закінчив батько.
— Що таке совість? Вигадка для невдах. Я б віддав душу, щоб одержати почесті й багатство! — скрикнув син і, гримнувши дверима, вийшов з хати.
На вулиці він побачив гостроносу стару в чепці. Вона поманила його пальцем і змовницьки запитала:
— Чи правда те, що ти сказав?
— А що я такого сказав? — скинувся юнак, не розуміючи, до чого хилить стара.
— Чи готовий ти віддати душу в обмін на почесті й багатство?
— Чи не ти їх хочеш запропонувати? — запитав він, намагаючись не виявити страху, який охопив його.
— А хоч би й я, любчику. Справу пропоную певну. Ти мені душу, а я тобі Чарівне Дзеркало. Коли станеш перед ним та промовиш заклинання, перетворишся на невидимку. Тут тобі й карти в руки: можеш будь-який секрет вивідати. З таким умінням ти швидко при дворі вислужишся. А коли захочеш знову стати видимим, повернися до дзеркала й торкнися його рукою.
Дзеркало й справді возвеличило Беридара при дворі. Він із легкістю завоював довіру короля, одержав багатство й титул таємного радника. До нього ставилися з повагою, змішаною зі страхом.
Беридар був уже в поважному віці, коли при дворі з’явилася нова фрейліна. Дівчинка була чарівною, але на рідкість скромною. Беридар давно вже не вірив у чесноту. Він почав таємно стежити за нею, але вона й справді була така ж безневинна, як і красива. Нарешті він вирішив, що кращої дружини йому не знайти, але одержав відмову.
Беридар не тямив себе зі злості, і його охопила думка хоч би що там було помститися. Невидимкою прослизнувши до покоїв старої королеви, він викрав перстень зі смарагдами й підклав у кімнату дівчини, яка нічого не підозрювала. Коли пропажу викрили, питалися поради в Беридара, який здобув славу ясновидця, і той без вагань указав, де шукати. Фрейліну з ганьбою виставили з палацу. Ніхто не вірив її сльозам і клятвам, і бідолашна, не в змозі перенести безчестя, кинулася вниз з високої вежі.
Того ж таки дня таємний радник вирішив, як зазвичай, невидимкою послухати, про що говорять при дворі. Ставши перед дзеркалом, він не знав, що більше не побачить ні палацу, ні придворних. Як тільки він прочитав заклинання, дзеркало поглинуло його, зробивши своїм в’язнем.
Понад століття, утративши лік часу, охоплений божевіллям Беридар плутав по холодних глибинах дзеркального лабіринту. Він був голодний, страждав від спраги й виснаження, але не було в нього ні їжі, ні води, ні спокою. Ноги самі несли його далі, не даючи присісти.
Раптом десь пролунав дзенькіт розбитого скла. Дзеркальні стіни лабіринту розлетілися на мільйони дрібних скалок і, перш ніж упали на землю, розчинилися наче дим. Перед Беридаром, де не взялася, виникла Віщунка. Виснажений в’язень лабіринту знесилено звалився на землю. Він зрозумів, що Відьма прийшла неспроста. Напевно зажадає нової плати, але бідолаха так стомився, що навіть це було йому байдуже.