Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Покаятися по-справжньому, не на словах, а в душі, зовсім не просто, — повчально сказала Лисиця. — Та до того ж у натовпі не так-то легко знайти саме того, хто тобі потрібен.

— У натовпі? Але ви ж казали, що тут тільки троє людей, — сказав Гліб.

— Три справжніх в’язні, але у світі дзеркал немає нічого справжнього, все ілюзорне. Що б ви не бачили: міста, ліси, людей. — усе це лише міражі, відображення великого світу, з тією тільки різницею, що міражі у світі людей невловимі, а тут вони навіть на дотик зовсім як справжні.

— Але як же мені тоді знайти Гордія? — збентежено запитав Гліб.

— Можна запитати у Флюгера Бажань, — промуркотів Кіт.

— Я б не став довіряти Флюгеру. Занадто вже він вітряний: що не хвилина, то в інший бік дивиться. Найнадійніший спосіб подивитися в Дзеркало Призначення, — порадив Ведмідь.

— Дурниця, воно служить тільки своєму хазяїну, і воно не продається, — заперечила Лисиця.

Гліб і Марика з розумінням переглянулися, відразу ж згадавши про місячне срібло, адже хованці казали, нібито за ці монети можна купити навіть те, що не продається.

— А де нам знайти це дзеркало? — запитав Гліб.

— На вулиці Дзеркальників, — сказала Лисиця.

— А де ця вулиця?

— Указувати напрямок — не наша справа. На це є Флюгер Бажань.

— А де шукати Флюгер?

— На початку ілюзій, де ж іще! — фиркнув Кіт.

— А де початок ілюзій?

— Там, де Флюгер, недотепо, — сказала Лисиця.

— Дивно, як ви взагалі знайшли дорогу сюди: стільки дурних запитань, і ні кроку вперед, — докірливо похитав головою Кіт.

Марика посмикала Гліба за рукав:

— Правильно. Що користі розводити балачки? Треба йти.

Щойно діти зробили один крок, як несподівано навколо них згустився непроглядний туман. Вони навіть не встигли попрощатися з Ведмедем, Лисицею та Котом, утім, ця надзвичайна зустріч для них назавжди пішла в забуття, стершись із пам’яті. А попереду чекало ще багато інших неймовірних подій. Завіса туману злегка відкрилася, а за нею з’явилося перехрестя доріг.

Місяць зійшов над горами. Він висвітив прохід, який вів до печери, де жила Віщунка. Під низьким склепінням Лисячої Нори затхле повітря було пройняте пряним ароматом зілля та запахом цвілі. Місячний промінь просочився крізь розлам у камінні й блідою плямою ліг на землю. Кажани, які вдень сонно дрімали під склепінням, поряд із віхтями сушених трав, стрепенулися і, розправивши крила, подалися на полювання. Їх сірі земні побратими теж вийшли на промисел. Вони сновигали по земляній підлозі, вишукуючи крихти їжі.

Почулося лопотіння крил і глухуватий, тривожний крик Пугача: «Пугу… Пугу…». Миші з писком кинулися ховатися в купі соломи, накиданої в кутку.

Пугач влетів до печери, улаштувався на високій спинці стільця, де звичайно сиділа Віщунка й уп’явся круглими жовтими очима в пітьму. Шум потривожив Змію, яка спала, згорнувшись спіраллю навколо ніжки столу.

— Ч-ч-чому повернувся з полювання рано? Хазяйка на раду вертаєтьс-с-ся? — здогадалася Змія.

— Пугу! — кивнув небагатослівний Пугач.

Віщунка не змусила себе довго чекати.

Печерою пронісся вітер і закрутив смерчем усередині, здійнявши віхті соломи. У гасовій лампі спалахнув вогник.

— Ну що, скучили без роботи? — хихикнула Віщунка, окинувши поглядом своїх помічників.

— З тобою не з-з-заскучаєш, — не церемонячись прошипіла Змія.

— Пугу! — звично підтакнув Пугач.

— Тобі б тільки пугукати, де треба й не треба, — шикнула на нього Відьма й лагідніше продовжила: — А у мене непогані новини! Спадкоємець королівський поліз-таки братика рятувати. Хи-хи-хи. Ох і буде тепер потіха!

— Пугу, — улесливо погодився Пугач.

— Він нас-с-стирний. Не боїш-ш-шся програти? — застережливо прошипіла Змія.

— Ось я тебе зараз за такі розмови вузлом зв’яжу й живою засушу, — пригрозила Відьма, але не дуже суворо.

— Подумаєш-ш-ш, з-з-злякала, — прошипіла Змія. Іншим часом вона не ризикнула б потрапити Віщунці під гарячу руку, але зараз хазяйка явно була налаштована добродушно. — І що ж з хлопчис-с-с-ськом? — продовжила вона.

— Він переступив за дзеркальну межу та ще й дівчисько з собою потягнув. Тепер він відповідає за двох. Якщо братика не визволить, уся трійця в полоні у Дзеркала залишиться. От уже воістину на стрільця й звір біжить. Довго я чекала, але тепер у мене на руках усі козирі. Настав час почати гру.

— А якщо хлопчис-с-ськові удас-с-сться з-з-звільнити в’язня? — поцікавилася Змія, але Відьма сердито шикнула на неї: