Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Хто мене кличе, дурно від справ відволікає? Колядувати час не настав, а жебраків я не обдаровую. Добро в мене лічене, міряне, спочатку заробіть, а потім просіть. Киш, киш, — невдоволено заквоктала Одарка, немов потривожена курка.

— Нас мірошник послав, велів тобі вітання переказати, — сказав Гліб.

— Мірошник? Ха-ха-ха, — лунко розсміялася господиня, наче почула щось страшенно смішне. — Давненько від нього звісточки не було. Згадав-таки про свою сусідку, вітрогін. Усе б йому з пустого в порожнє молоти, повітря мірошницькими крилами ганяти. Добре.

Ласкаво прошу, якщо прийшли, — змилостивилася господиня.

Двері відчинилися, з них простяглися довгі ручища, загребли Гліба й Марику та затягли до будинку. Одарка опустила дітей на підлогу, і її руки знову стали не довшими, ніж у звичайних людей.

У хатині все було навскосяка: підлога похила, стіни перекошені. Меблі так похилилися, що дивно, як взагалі стояли й не падали, а Одарка ухитрялася пересуватися по кособокій світлиці, наче муха по стіні.

— Що ж, сідайте, гості дорогі.

Вона широким жестом показала на ослінчик, а сама сіла навпроти.

Діти спробували було сісти, але ослінчик хилився до одного краю, і вони раз-у-раз зісковзували.

— Дякуємо, ми краще постоїмо, — чемно відмовився Гліб.

— Ха-ха-ха, — Одарка знову лунко розреготалася. — У ногах правди немає.

Вона голосно стукнула кілька разів закаблуком об підлогу й скомандувала:

— Повернись та стань рівніше. Бач, гості які нестійкі попалися.

Усе заходило ходором, ніби почався землетрус. Хатинка, крекчучи й стогнучи, випрямлялася. Підлога й стеля стали на місце. Меблі вирівнялися, і навіть віконця з перекошених стали рівненькими, квадратними. Гліб і Марика не без побоювання присіли на краєчок ослону, боячись, що він знову перекоситься, але ослін стояв стійко.

— І куди ж ви прямуєте? — поцікавилася господиня.

— У Задзеркалля. Мені треба звільнити брата, щоб самому позбутися чарів.

Одарка кокетливо поправила капустяні оборки на очіпку й хитро глянула на дітей.

— Он як? Справа непогана. Добре вже, на шлях вас направлю та подарунком обдарую. Тільки урахуйте, у мене добра не бездонна прірва, тому, хоч вас і двоє, а одержите що-небудь одне. — Вона тикнула в Гліба: — Оскільки ти за головного йдеш, тобі й вибирати. Можеш вимагати, що душа забажає. Хочеш квітковий пилок, від якого все стає красивим, вічну паляницю чи свічку, яка не згорає?

Гліб поглянув на Марику. У строкатих оборках, схожих на різнобарвне лахміття, маленька циганка була схожа на малесеньку заморську пташину, невідомо як занесену в сніжні краї. Дівчинка підбадьорюючи посміхнулася. Вона щиро раділа доброті Одарки. Їй і в голову не прийшло образитися, що її обділили. Гліб раптом зрозумів, чого він хоче.

— Мені потрібні черевики, — сказав він.

— Черевики? Ха-ха-ха! — покотилася зо сміху Одарка.

— Ну так, міцні й теплі. Для неї. — Він показав на Марику.

Сміхотлива господиня так реготала, що довго не могла промовити жодного слова, хапаючись за живіт. А потім, борючись з приступами сміху, сказала:

— Ой, уморив! Ха-ха! У тебе ж тільки одне бажання, ха-ха-ха. Кожна з чарівних речей, яку я пропоную, прислужиться набагато більше, а йому давай прості черевики, і то не для себе. Ха-ха-ха! От дивак із диваків! Отямся, бо ще пошкодуєш.

— Вона правду каже. Бери; що дають. Я зігрілася вже, — зашепотіла Марика, злякавшись, що через свою доброту Гліб зробить помилку.

Але хлопчик твердо промовив:

— Можливо, мені й придалися б чарівні речі, але зараз черевики для Марики потрібніші. Я не змінюю своїх рішень.

— Бач, а ти міцний горішок, як я подивлюся. Ха-ха-ха! Нехай буде по-твоєму, — схвально сказала Одарка і, плеснувши в долоні, покликала: — Гей, ви, хованці, годі ховатись. Час утікає, справа чекає.

Почувся шурхіт, і з кутків і шпарок почали вилазити сірі тіні.

— Щури! — скрикнула Марика.

У відповідь почулось тоненьке хихикання. Діти зі здивуванням побачили, що це зовсім не щури, а дивні коротунчики з тоненькими ніжками й ручками та непомірно великими долонями. Їхні обличчя були схожі на пропечені ніздрюваті млинці з очима-родзинками. Одягнені вони були в непоказні сірі свитки, а на плечі були накинуті плащі кольору сутінок.

— Що накажеш, Одарко? — шанобливо поклонилися хованці.

— Пошукайте у скринях і шафах, у яких ви моє добро зберігаєте, і принесіть пару черевиків. Та швидше!

— Миттю впораємося, — пообіцяли їй хованці й не збрехали, тому що вже наступної миті вони поклали перед Одаркою пару прегарненьких черевичків з м’якої лайкової шкіри з блискучими ґудзичками і немов розчинилися по темних закутках.

Одарка підморгнула Глібові.