Чвара королів - Джордж Мартін

Малий Вальдер пирхнув.

— Бо втомився чекати, поки наш дідусь помре. То тепер спадкоємцем стане пан Емон, еге ж?

— Не кажи дурниць, — відказав його брат у перших. — Син першого сина йде перед другим сином. Наступний — пан Риман, а тоді Едвин, Чорний Вальдер і Петир Пуздря. А далі — Аегон зі своїми синами.

— Риман теж старий, — зазначив Малий Вальдер. — Років сорок, а чи й більше. Ще й животом хворіє. Гадаєш, він стане князем?

— Князем стану я. А на нього мені начхати.

Різко втрутився маестер Лювин:

— Ви мали б соромитися таких балачок, панове. Де ваша жалоба? Адже помер ваш рідний дядько.

— О так, — відповів Малий Вальдер. — Нам страшенно сумно.

Та насправді вони не сумували. Бранові заскніло у животі. «Навіть моя журба більша за їхню.» Він попрохав маестра Лювина відпустити його, і той одразу задзвонив по допомогу. Ходор, напевне, порався у стайні, тому прийшла Оша. Вона була сильніша за Пивотряса і знесла Брана на руках сходами без зайвого клопоту.

— Ошо, — запитав Бран, коли вони перетинали двір. — Ти знаєш дорогу на північ? До Стіни… і далі?

— Дорогу знайти легко. Шукаєш Крижаного Дракона і йдеш за блакитною зіркою в оці його наїзника.

Вона проштовхнулася спиною крізь двері та рушила вгору гвинтовими сходами.

— І там досі є велетні, а ще… оті… Інші, і діти лісу теж?

— Велетнів я сама бачила, про дітей чула від людей, а щодо білоходів… нащо вони тобі?

— Ти бачила триокого гайворона?

— Ні. — Вона засміялася. — Та не надто і кортить.

Оша хвицьнула ногою двері до Бранової опочивальні та посадовила його на лаву коло вікна, звідки видно було двір унизу. Але щойно вона пішла, як за кілька ударів серця двері прочинив, не питаючи дозволу, Йоджен Троск. За ним крокувала його сестра Мейра.

— Чули про птаха? — спитав Бран. Йоджен кивнув. — То не вечеря була, як ти казав, а лист від Робба. Ми його не їли, та загалом…

— Зелені сни іноді показують все у дивній подобі, — визнав Йоджен. — Їхню правду не завжди легко зрозуміти.

— Розкажи, яке зло ти бачив уві сні, — попрохав Бран. — Зло, яке має статися з Зимосіччю.

— То пан принц нарешті мені повірили? А чи повірять вони тепер іншим моїм словам, хай якими дивними вони їм видадуться?

Бран кивнув.

— Море прийде до Зимосічі.

— Море?!

— Я бачив уві сні, як море плюскотить навколо Зимосічі. Як чорні хвилі вдаряють по брамі та баштах, як солона вода ринула через мури і заповнила замок. У дворі плавали потопельники. Коли я вперше бачив цей сон ще у Сіроводці, то не знав їхніх облич, але тепер знаю. Один з них — Пивотряс, той стражник, що гукав наші імена на учті. Другий — ваш септон. А ще коваль.

— Мікен? — Бран відчув водночас і збентеження, і розпач. — Але ж море за багато сотень верст звідси! До того ж Зимосіч має такі мури, що вода ніколи не затопить їх, навіть якщо підступить близько.

— В мороці ночі солоне море рине через ці мури, — повторив Йоджен. — Я бачив мертвих, потоплих і набухлих.

— Ми мусимо їм сказати, — мовив Бран. — Пивотрясові та Мікенові, септонові Чайлу. Сказати, щоб вони не потонули.

— Їх це не врятує, — відповів хлопець у зеленому.

Мейра підступила до лави коло вікна і поклала Бранові руку на плече.

— Вони не повірять, Бране. Так само, як не повірив ти.

Йоджен сів на Бранове ліжко.

— А зараз розкажи, що ти сам бачиш у снах.

Він і досі лякався, але ж присягнувся довіряти їм, а Старк на Зимосічі завжди тримається того слова, яке дав.

— Сни бувають різні, — повільно почав він. — Вовчі сни… вони не такі погані, як решта. Я бігаю, полюю, хапаю білок. А є сни, де приходить гайворон і наказує мені літати. Інколи у тих снах є дерево. Воно кличе мене на ім’я, і мені страшно. Але найгірші сни — коли я падаю.

Він зиркнув донизу, в двір, почуваючись жалюгідно.

— Раніше ж я ніколи не падав. Лазив собі, де хотів, по дахах та стінах. Годував ґав у Спаленій Вежі. Паніматка боялися за мене, та я знав, що не впаду. Але ж упав, і тепер уві сні весь час падаю.

Мейра стиснула йому плече.

— Це все?

— Та начебто.

— Варг, — мовив Йоджен Троск.

Бран витріщився на нього.

— Що?!

— Варг. Перевертень. Вовкулака. Так тебе кликатимуть, якщо дізнаються про твої вовчі сни.

Ці слова його знову налякали.

— Хто кликатиме?

— Твої власні люди. Зі страху. Дехто ненавидітиме, коли дізнається, який ти є. А дехто і вбити спробує.

Стара Мамка часом розповідала страшні байки про вовкулак та перевертнів. У тих байках вони завжди були моторошним злом.

— Я не такий, — заперечив Бран. — Я не… То просто сни такі.

— Вовчі сни — несправжні сни. Коли ти не спиш, твої очі міцно заплющені. Але щойно засинаєш, як вони розплющуються, і твоя душа шукає свою другу половинку. Ця сила дуже міцна в тобі.

— Я її не хочу. Я хочу бути лицарем…

— Лицарем ти тільки хочеш бути. А варгом ти є. Цього не змінити, Бране. Не можна заперечити або відштовхнути те, ким ти є. Ти — крилатий вовк, але ніколи не літатимеш.

Йоджен підвівся та пішов до вікна.

— Якщо тільки не розплющиш око.

Він склав разом два пальці та сильно пхнув Брана у лоба. Та коли Бран здійняв руку, то відчув там тільки гладку цілу шкіру і ніякого ока, хай навіть заплющеного.

— Як я його розплющу, коли його там немає?

— Пальцями, Бране, його намацати не можна. Треба шукати серцем. — Йоджен роздивився Бранове обличчя своїми дивними зеленими очима. — Чи може, ти боїшся?

— Маестер Лювин сказав, що у снах людини боятися нічого.

— От і є, — заперечив Йоджен.

— Чого?

— Минулого. Майбутнього. Правди.

Вони лишили його ще більш збентеженим, ніж раніше. Наодинці з собою Бран спробував відкрити третє око, але не знав, як. Скільки б він не морщив лоба і не