Чвара королів - Джордж Мартін
«Та годі вже хлоп’ячих дурощів» — нарешті вирішив він. Видираючись між куп каміння, Джон визирав у бік західного сонця. Там він бачив, як світло грає і мерехтить золотом на воді Молочної, що загиналася на південь. Вгору річкою місцина ставала суворішою, щільний ліс на півночі та заході поступався череді голих кам’яних пагорбів, високих та диких. На обрії величезною тінню здіймалися гори. Нескінченні хребти бігли кудись у блакитно-сіру далечінь; гострі вершини споконвіку вкривав сніг. Навіть здалеку вони здавалися велетенськими, холодними та негостинними.
Але ближче до табору ще буяла царина дерев. На південь та схід, скільки сягало Джонове око, простягався ліс: велетенське плетиво коріння та гілля тисяч відтінків зеленого. Подекуди виднілися латочки червоного — то оберіг-дерево витикалося серед сосен та вартових. Траплялися й жовті плями: то жовтіли на осінь листяні дерева. Коли дмухнув вітер, Джон почув скрипіння та стогін гілок, старших за нього. Під вітром затріпотіли тисячі листків, і на мить ліс видався йому глибоким темно-зеленим морем — неспокійним, буремним, вічним та невпізнанним.
В Джона промайнула думка, що Привид там, унизу, не сам-один. У тому морі могло плисти все, що завгодно, ховатися за деревами, підкрадатися до дитинця у мороці лісу. Геть усе. Звідки їм знати? Він стояв там довгенько, доки сонце не зникло за зубчастими вершинами гір і темрява не почала підповзати лісом.
— Джоне? — покликав Семвел Тарлі. — А я дивлюся, наче ти. Здоровий?
— Та нівроку. — Джон зістрибнув донизу. — Як у тебе день минув?
— Добре минув. Усе гаразд.
Джон не хотів поділяти з другом свій неспокій. Тільки не зараз, коли Семвел Тарлі нарешті відшукав у собі бодай якусь мужність.
— Старий Ведмідь хоче тут зачекати на Кворина Піврукого та братчиків з Тіньової Вежі.
— Місце тут наче міцне, — мовив на це Сем. — Загорожу ще першолюди поставили. Гадаєш, тут і битви якісь сталися?
— Та напевне ж. Ти краще підготуй крука. Мормонт захоче надіслати листа.
— Якби ж їх усіх відпустити. Вони ненавидять клітки.
— Ти б теж ненавидів, якби вмів літати.
— Якби я вмів літати, то вже сидів би в замку Чорному за пирогом з м’ясом, — похнюпився Сем.
Джон ляснув його по плечі обпаленою рукою. Назад крізь табір вони повернулися разом. Навколо запалювали багаття, щоб зготувати вечерю. Над головами потроху з’являлися зірки. Довгий червоний хвіст Мормонтового Смолоскипа сяяв яскраво, як місяць. Джон почув круків раніше, ніж побачив. Деякі кликали його на прізвище. Хто-хто, а вони галасувати не соромилися.
«Круки відчувають те саме.»
— Піду-но я прислужуся Старому Ведмедеві, — мовив Джон. — Він теж стає галасливий, як його не погодувати.
Мормонт тим часом радився з Тореном Рідколісом та півтузнем інших очільників.
— Ось де ти є, — буркнув старий. — Подай гарячого вина, та не барися. Вечір якийсь морозний.
— Слухаю, пане воєводо.
Джон склав багаття, видобув з обозу невеличке барильце улюбленого Мормонтового міцного червоного і налив вина у казанок. Казанка він повісив над вогнем, а сам заходився збирати приправи. Старий Ведмідь дуже прискіпливо ставився до гарячого вина з прянощами: там мало бути скількись кориці, скількись мушкатного горіха і ось стільки меду, ані краплею більше. Родзинки, горіхи, сушені ягоди… але жодної краплі лимона, цієї ницої південської гидоти — що й дивно, бо лимон Мормонт завжди вимагав додавати йому в ранкове пиво. Напій мав бути гарячий, аби добре зігріти і звеселити душу — так наполягав князь-воєвода — але ні в якому разі не міг кипіти. Тому Джон наглядав за казанком уважним оком.
За роботою він чув голоси зсередини намету. Ярман Парогач казав:
— Найлегший шлях вгору Мерзляками — слідувати Молочною аж до її витоку. Та якщо ми рушимо туди, Розбишака знатиме про наш прихід — ясно, як день.
— Велетневі Сходи теж годяться, — зазначив пан Маладор Кляск, — або й Вискливий Пересув, якщо чистий.
Вино запарувало. Джон зняв казанок з вогню, налив вісім кухлів та поніс до намету. Старий Ведмідь саме розглядав грубу мапу, яку Сем намалював тієї ночі у Крастеровому Дитинці. Він забрав кухля з Джонової таці, зробив ковток і коротко кивнув, схвалюючи напій. Крук скочив йому на плече і каркнув:
— Зерна! Зерна!
Пан Отин Вивір від вина відмахнувся.
— Що до мене, то я б у ті гори й не потикався, — мовив він тихим утомленим голосом. — Мерзляки добряче кусають навіть улітку, а зараз… якщо нас там буря заскочить…
— Я й не хочу лізти у Мерзляки без зайвої потреби, — заперечив Мормонт. — Дичаки не краще за нас вміють живитися снігом та каменем. Вони скоро знову спустяться з гір, а єдиний шлях для хоч скількись численного війська — уздовж Молочної. А в такому разі ми тут сидимо міцно. Нас вони не проминуть.
— Та може, й не захочуть минати. Їх багато тисяч, а нас навіть разом з Півруким буде триста душ. — Пан Маладор узяв кухля від Джона.
— Якщо дійде до бою, то кращого місця, ніж тут, нам не знайти, — оголосив Мормонт. — Оборону можна зміцнити. Викопаємо ям, наставимо палісадів, розкидаємо шпичаків схилом, загородимо усі дірки. Ярмане, став на чати найпильніших. Хай стоять колом по низу, ще й уздовж річки, щоб попередили, коли бодай хтось наблизиться. Заховай їх серед дерев. І води було б непогано натягати — більше, ніж потребуємо зараз. Викопаймо ставки задля запасу. Зараз люди матимуть, що робити, а потім воно не завадить.
— Мої розвідники… — почав був Торен Рідколіс.
— Твої розвідники хай ходять лише цим берегом річки, доки не з’явиться Піврукий. По тому подивимося. Я не хочу втрачати ще людей.
— Манс Розбишака, може, за день звідси з військом стоїть, а ми й не відаємо, — пожалівся Рідколіс.
— Ми знаємо, де дичаки збирають військо, — рішуче заперечив Мормонт. — Нам Крастер розказав. Хоч як він мені не до душі, та навряд чи брехав нам у очі.
— Ну, як скажете.
Рідколіс набурмосився і попросився піти. Решта допила свої кухлі вина і відкланялася трохи чемніше.
— Бажаєте вечерю, пане
