Чвара королів - Джордж Мартін

Вона стала навколішки перед Матір’ю.

— Господине моя і берегине, уздри з небес сю битву материними очима, бо кожен, хто в ній битиметься, є чийсь син і паріст. Вбережи їх, яко буде твоя ласка і змога. Вбережи і моїх синів, наглянь за Роббом, за Браном, за Ріконом. Якби ж я могла сеї години опинитися поряд з ними…

З Материного лівого ока донизу тяглася розколина. Від того здавалося, що вона плаче. Кетлін чула знадвору лункий бас пана Вендела, рідкі тихі відповіді пана Робара: лицарі розмовляли про майбутню битву. Окрім них, у ночі не було чутно геть нічого, ба навіть цвіркуна. Мовчали й боги. «Чи відповідали тобі колись твої старі боги, Неде?» — спитала вона подумки. — «Коли ти ставав на коліна перед серце-деревом, чи ти чув їхні відповіді?».

Миготливе світло смолоскипа танцювало на стінах, оживляло лики, міняло і викривляло їх. Подоби у великих міських септах мали ті обличчя, які їм дали різьбярі, але в тутешніх грубих вугільних малюнках кожен міг розгледіти те, що хотів. Лик Батька нагадав Кетлін про її власного батька, що лежав при смерті у Водоплині. Воїн був одночасно Ренлі та Станісом, Роббом та Робертом, Хайме Ланістером та Джоном Сніговієм. У тих чорних рисках вона видивилася навіть Ар’ю, хай на коротку мить. Але крізь двері дмухнув вітер, полум’я затанцювало, і схожість зникла, змилася тьмяним жовтим світлом.

Від диму очі в Кетлін защипало, і вона витерла їх тилом порізаних долонь. Глянувши знову на лик Матері, вона раптом побачила свою власну матір. Пані Мініса Таллі померла з пологів, намагаючись подарувати князеві Гостеру другого сина. Немовля померло разом з нею, і слідом за ними від батька пішла якась частка його власного життя. «Вона завжди була така тиха» — згадала Кетлін свою матір, її м’які ніжні руки, її теплу посмішку. — «Якби вона вижила, наші життя пішли б зовсім іншим шляхом.» Вона спитала себе, що пані Мініса подумала б про свою старшу дочку, яка зараз стоїть на колінах просто перед нею. «Я подолала стільки тисяч верст, а навіщо? Кому я прислужилася? Доньок я втратила, Робб не хоче мати мене коло себе, а Бран та Рікон, напевне, думають, що я холодна і зла мати. Я не була навіть поруч з Недом у годину його смерті…»

В голові їй запаморочилося, септ поплив навколо. Тіні гойдалися і кружляли, хитрі прудкі звірі бігли потрісканими білими стінами. Кетлін ще нічого не їла того дня. Може, й дарма. Собі вона казала, що не мала на те часу, та по правді, їжа втратила для неї смак у світі без Неда. «Коли йому стяли голову, то вбили і мене.»

Позаду смолоскип зашипів і плюнув. Раптом Кетлін здалося, що на стіні перед нею висить обличчя її сестри. Але очі… очі були суворіші, холодніші, ніж вона пам’ятала — не Лізини, а Серсеїни. «Адже Серсея — теж мати. Хай від кого вона нагуляла своїх дітей, але ж чула, як вони хвицяють ніжками всередині, народжувала серед болю та крові, живила з власних грудей. Та якщо вони справді від Хайме…»

— Чи молиться тобі Серсея, господине моя? — спитала Кетлін в Матері.

Зараз вона бачила на стіні різьблені риси ланістерівської королеви — холодні, погордливі, неймовірно прекрасні. Розколина нікуди не поділася — бо навіть Серсея може плакати по своїх дітях. «Кожен з Седмиці втілює в собі цілу Седмицю» — колись казав їй септон Осминд. — «Стариця має не менше краси, ніж Діва, а Мати може боронити своїх дітей від небезпеки лютіше за Воїна». Так, о так…

Кетлін досить роздивилася Роберта Баратеона у Зимосічі, щоб зрозуміти: король не надто прихильний до Джофрі. Якби малий справді походив від Хайме, Роберт прирік би його на смерть разом з матір’ю, і навряд чи хтось сказав би поперек хоч слово. Байстрюки народжувалися в багатьох людей, але кровозміс вважався жахливим збоченим гріхом перед старими богами і новими. Дітей від цього гріха кликали покручами рівно у септі та у божегаї. Хіба що драконові королі законно одружували поміж себе братів з сестрами. Але ж вони походили від крові старої Валірії, де такі речі робилися споконвіку. До того ж Таргарієни так само, як їхні дракони, не визнавали над собою суду ані божого, ані людського.

Ось про що, напевне, дізнався Нед, а до нього — Джон Арин. Не диво, що королева зжила зі світу їх обох. «А хіба не зробила б я для своєї рідної крові те саме?» Кетлін зчепила руки, відчуваючи напругу в зарубцьованих пальцях, де ніж убивці прорізав плоть до кісток, поки вона силувалася врятувати сина.

— Бран теж знає, — прошепотіла вона, схиляючи голову. «Божечки праві! Напевне, він щось бачив або чув — ось чому його намагалися вбити просто у ліжку.»

Розгублена і стомлена, Кетлін Старк стала шукати втіхи в інших богів. Вона стала на коліна перед Ковалем, який умів лагодити поламане, і попрохала його берегти її любого Брана. Потім схилилася перед Дівою, молячи її дарувати відваги Ар’ї та Сансі, оборонити їх юну невинність. Перед Батьком вона молилася про правий суд — про мужність шукати його, про мудрість прийняти його, коли він здійсниться. Воїна вона просила про силу для Робба, про захист для нього у майбутніх битвах. Останньою вона звернулася до Стариці, подоби якої часто робили з лампадкою в руці.

— Направ мене на вірний шлях, мудра господине, — молилася вона. — Покажи, куди я мушу йти, не дай спіткнутися у темряві, що лежить попереду.

Нарешті позаду залунали кроки, коло дверей почувся голос.

— Ласкава пані, — тихо покликав пан Робар, — даруйте мені, але час майже вийшов. Мусимо повернутися до світанку.

Кетлін важко зіп’ялася на ноги. Коліна її скніли; чого б вона не віддала, щоб тієї ж миті впасти на перину та подушку.

— Дякую, добрий лицарю. Я готова їхати.

Вони їхали мовчки через рідколісся; дерева тут хилилися, наче п’яні, геть від моря. До табору Ренлі їх привело неспокійне іржання коней та брязкіт сталі. У темряві стояли, озброєні до бою, довгі ряди людей на конях — такі чорні, наче Вишній Коваль забив саму чорну ніч молотом у