Чвара королів - Джордж Мартін

— Князеві Станісу?

— Я відчула його. Хтось скаже, що то була мара, омана, та все ж…

Брієнна цього не сказала. Натомість висока незугарна дівчина вигукнула:

— Я вб’ю його! Вб’ю власним мечем мого пана і володаря, присягаюся! Даю обітницю, святу й непорушну!

Гал Молен та решта почту чекали з кіньми у поводі. Пан Вендел Мандерлі аж на піну сходив, так прагнув дізнатися, що сталося.

— Пані моя, табір геть оскаженів! — гукнув він, щойно їх побачив. — Князь Ренлі — він?…

Раптом пан Вендел запнувся і вирячив очі на Брієнну, мало не всю вкриту кров’ю.

— Мертвий. Та не від наших рук.

— А битва… — почав був Гал Молен.

— Битви не буде.

Кетлін сіла у сідло. Супровід почав шикуватися навколо неї. Зліва став пан Вендел, справа — пан Первин Фрей.

— Брієнно, ми привели коней вдвічі більше, ніж маємо людей. Беріть собі одного, і їдьмо з нами.

— Я маю свого коня, ласкава пані. А ще обладунок…

— Лишіть їх тут. Мусимо від’їхати якнайдалі, перш ніж їм спаде на думку нас шукати. Ми обидві були поруч з королем у мить його загибелі. Нам цього не забудуть.

Без жодного слова Брієнна обернулася і зробила, як сказали.

— Рушаймо! — наказала Кетлін супроводові, коли всі сіли у сідла. — Коли хто спробує нас зупинити, рубайте на місці.

Довгі пальці світанку простяглися віялом через поля. У світ поверталися кольори. Там, де на сірих конях сиділи сірі люди, озброєні сірими ратищами, тепер сяяли холодним сріблом вістря десяти тисяч списів, а на безлічі прапорів, що плескали за вітром, Кетлін бачила відблиски червоного, рожевого, жовтогарячого, темну блакить та глибокий порфір, сяйво жовтого золота. Вся сила Штормоламу і Вирію — та сила, яка годину тому належала Ренлі. «Вони всі тепер — Станісові» — зрозуміла вона, — «хай самі ще не знають. Куди ж їм подітися, як не до останнього Баратеона? Одним лихим та підлим ударом Станіс забрав собі ціле військо.»

«Я — законний король» — оголосив він, стиснувши щелепи, наче сталеві лещата, — «а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.»

Її спиною пробіг мороз.

Джон IV

Пагорб витикався над щільним плетивом лісу — чужий йому, самотній, відкритий усім вітрам, видний кожному оку за багато верст. Розвідники казали, що серед дичаків він зветься Кулаком Першолюдей. «А й справді, схожий на кулак» — подумав Джон Сніговій. Кулак, що одним ударом кам’яних кісточок пробив землю та ліс і виткнувся нагору, голий і брунатний.

Він в’їхав на верхівку з паном Мормонтом та старшиною, лишивши Привида під деревами. Лютововк за час шляху нагору тричі тікав і двічі повертався неохоче на свист Джона. Втретє князь-воєвода втратив терпець і гарикнув:

— Хай тікає, хлопче! Я хочу досягти хребта до темряви. Вовка знайдеш опісля.

Шлях нагору був крутий та кам’янистий. Верхівку оточувала стінка до грудей заввишки, складена з каменю. Розвідники мусили проїхати трохи на захід, щоб знайти прогалину, досить широку для коней.

— Добре становисько, Торене, — оголосив Старий Ведмідь, коли нарешті вони досягли вершини. — На краще годі й сподіватися. Станемо тут табором і почекаємо на Піврукого.

Князь-воєвода зіскочив з сідла, наполохавши крука на плечі. Крук злетів у повітря, верескливо жаліючись.

Краєвид з вершини пагорба захоплював око, але увагу Джона більше привернула огорожа — старі вивітрені камені з плямами білої мшеді та бородами зеленого моху. Казали, що у Вік Світанку на Кулаку тримали оборону першолюди.

— Старий дитинець, міцний, — мовив Торен Рідколіс.

— Старий, — верескнув Мормонтів крук, гучно ляпаючи крилами в них над головами. — Старий, старий, старий!

— Ану замовкни! — гарикнув Мормонт угору на птаха.

Гонор Старого Ведмедя не дозволяв йому визнати свою слабкість, та Джона воєвода обдурити не міг. Напруга і втома від походу біч-обіч з далеко молодшими за нього братчиками брали з Мормонта свою данину.

— Цей пагорб легко буде захистити в разі потреби, — вказав Торен, ведучи коня уздовж кам’яного кільця; його облямований соболем кожух ворушився на вітрі.

— Так, годяще місце.

Старий Ведмідь здійняв руку вгору, на вітер, і крук сів йому на передпліччя, шкрябаючи кігтями по чорній кольчузі.

— Як тут з водою, пане воєводо? — спитав Джон.

— Ми перетнули струмок біля підніжжя пагорба.

— Далеченько лізти, щоб напитися, — зауважив Джон, — ще й ззовні кам’яного кільця.

На це Торен почав глузувати:

— Отаке ледащо? Ліньки й на горбок видертися?

А Мормонт мовив:

— Міцнішого становиська нам тут не знайти. А води можна принести, щоб був запас.

Після слова воєводи Джон замовк і далі не сперечався. Були віддані накази; братчики Нічної Варти заходилися ставити табір усередині кам’яного кільця, збудованого першолюдьми. Чорні намети вигулькнули, наче гриби після дощу, голу землю вкрили розкатані згортки постілей. Шафарі прив’язували бахмутів довгими рядами, дбали про їхній харч та питво. Лісники рушили з сокирами до дерев у згасаючому світлі дня, щоб назбирати досить дров на усю ніч. Зо двоє десятків будівничих узялися вичищати підлісок, копати нужники, розмотувати в’язки відпалених у вогні гострих кілків.

— До ночі усі прогалини в стіні обкопати ровом та загородити палями, — наказав Старий Ведмідь.

Поставивши Мормонтів намет і подбавши про їхніх з воєводою коней, Джон спустився схилом у пошуках Привида. Лютововк миттю з’явився, не видавши жодного звуку. Щойно Джон крокував на самоті попід зеленими деревами, свистів та гукав, тріщав шишками та впалим листям під ногами, і ось коло нього вже трусить великий білий вовк, блідий, наче вранішній туман.

Та не встигли вони досягти кам’яного кільця, як Привид знову почав комизитися. Він сторожко прокрався уперед, понюхав прохід у стіні та відступив так, наче йому не сподобалося відчуте. Джон спробував схопити його за карк та силоміць втягнути до кільця, але дзуськи — вовк важив не менше за нього самого, а силою ще й переважав.

— Привиде, що тебе бентежить?

Вовк нечасто бував такий занепокоєний. Зрештою Джон кинув ту марну справу.

— Як забажаєш, — мовив він до вовка. — Біжи собі, полюй.

Червоні очі стежили за ним, поки Джон повертався до табору між порослих мохом каменів.

«Сподіваймося, тут буде безпечно.» З пагорба було видно геть усе навкруги. На північ та захід його схили були неприступно круті, а