Чвара королів - Джордж Мартін
— Зерна! — скрикнув крук.
Мормонт зволікав з відповіддю. Та зрештою відповів питанням:
— Чи не знайшов твій вовк сьогодні дичини?
— Він ще не повернувся.
— Трохи свіжого м’яса б нам не завадило.
Мормонт запустив руку в мішечок і дав крукові жменю зерна.
— Гадаєш, я дарма тримаю розвідників при собі?
— Не мені судити, мосьпане.
— Тобі, якщо тебе питають.
— Я не розумію, як розвідники зможуть знайти мого дядька, не відходячи від Кулака, — зізнався Джон.
— Не зможуть. — Крук дзьобав зернятка з долоні Старого Ведмедя. — Байдуже, дві сотні чи десять тисяч. Тутешній край надто великий.
Коли зерно скінчилося, Мормонт опустив долоню.
— Але ж ви не покинете пошуки?
— Маестер Аемон вважає тебе кмітливим. Доведи.
Мормонт пересадив крука на плече. Птах нахилив голову набік, виблискуючи малими очицями.
Відповідь виникла у голові сама собою.
— А, то ми… напевне, одній людині легше знайти дві сотні, аніж двом сотням — знайти одного.
Крук заклекотів, а Старий Ведмідь посміхнувся крізь сиву бороду.
— Стільки людей верхи на конях лишають такий слід, що його не загубив би навіть Аемон. З цього пагорба вогні видно аж у передгір’ях Мерзляків. Якщо Бен Старк живий і не в полоні, він до нас прийде. Не може не прийти.
— Так, — погодився Джон, — але ж… якщо…
— …якщо він мертвий? — підказав Мормонт голосом, не позбавленим співчуття.
Джон неохоче кивнув.
— Мер-ртвий, — додав крук. — Мер-ртвий.
— Все одно може прийти, — відказав Старий Ведмідь. — Як прийшли Отор з Яфером Буйцвітом. Мене це жахає не менше за тебе, Джоне, але ми не повинні відкидати таку можливість.
— Мер-ртвий, — знову каркнув крук, ворушачи пір’ям. Дедалі гучніше та пронизливіше. — Мер-ртвий!
Мормонт скуйовдив йому чорні пір’їни. Раптом воєводі закортіло позіхнути; не втримавши рота, він прикрив його тилом долоні.
— Вечері, мабуть, не треба. Краще відпочити. Збуди мене з першим світлом.
— На добраніч, пане воєводо.
Джон зібрав порожні кухлі та вийшов надвір. Почув віддалений сміх, жалісне виття кози з дудками, на якій хтось дмухав пісню. Посередині табору тріщало велике вогнище, варили юшку — від неї долітали пахощі. Хай Старий Ведмідь не голодний, зате Джонові попоїсти не завадить. Він рушив до багаття.
Там саме просторікував Дивен з ложкою в руці.
— Я знаю цей ліс краще за всяку живу душу, тому кажу вам: цієї ночі я б до нього сам і носа не пхнув. Хіба ви не чуєте, чим навколо смердить?
Грен пополотнів і вирячив на Дивена очі, але Скорботний Ед відповів:
— Як на мене, то гівном двох сотень коней. А ще оцією стравою. Що далі їх нюхаю, то гірше розрізняю.
— От я тобі зараз розрізню.
Гейк попестив ножа при боці, забуркотів і наклав Джонові у миску вечері з казана. Густий ячмінний крупник був заправлений морквою, цибулею та дрібно порізаною солониною, яка у казані трохи розм’якла.
— То що ти таке винюхав, Дивене? — запитав Грен.
Лісник якусь мить облизував свою ложку. Зуби він вийняв з рота. Його зморшкувате лице скидалося на стару шкуру, а руки — на покручені корені.
— Винюхав я щось таке… воно мені смердить, щоб не збрехати… холодом.
— В тебе не лише зуби дубові, але й голова, — відказав Гейк. — Холод ніяк не смердить.
«Ще й як смердить» — подумав Джон, бо згадав ту ніч у опочивальні князя-воєводи. — «Смердить самою смертю.» Голод раптом кудись подівся. Джон віддав свій харч Гренові, щоб зігріти друга зайвою мискою перед довгою ніччю.
Коли він повертався, холодний вітер дмухав уже щосили. До ранку ґрунт вкриється памороззю, а мотузки наметів від морозу затверднуть. На дні казанка ще теліпалося на кілька пальців вина з прянощами; Джон підкинув у вогонь хмизу і поставив казанок підігрітися. Поки він чекав, то згинав і розгинав пальці, стискав та розтягав їх, доки рукою не побігли мурашки. Навколо табору ставали чати першої варти. Уздовж кільцевого муру блимали смолоскипи. Місяця на небі не було, зате над головою сяяли тисячі зірок.
З темряви донісся тихий, віддалений, але добре знайомий звук: виття вовків. Голоси гучнішали, стишувалися… моторошна і самотня пісня, від якої на потилиці волосся ставало дибки. Навпроти Джона через вогнище з тіні раптом зиркнуло двійко червоних очей, що зажевріли у світлі багаття.
— Привиде! — здивовано затамував подих Джон. — То ти все ж пробрався всередину, га?
Білий вовк нерідко бігав, полюючи, всеньку ніч; Джон навіть не чекав побачити його знову до світанку.
— Погано полюється? Нема дичини? — спитав Джон. — Осьде. До мене, Привиде!
Лютововк оббіг вогнище, понюхав Джона, понюхав вітер, не зупиняючись ні на мить. Схоже, зараз йому було не до м’яса. «Привид знав, коли прийшли упирі. Він мене збудив, попередив про небезпеку.» Джон хутко скочив на ноги й нашорошився.
— Там щось є? Привиде, ти щось винюхав?
«Дивен казав, що винюхав холод.»
Лютововк кинувся уперед, спинився, озирнувся. «Хоче, щоб я пішов за ним.» Накинувши каптура, Джон пішов геть від наметів та тепла багаття, повз довгі шереги кошлатих малих бахмутів. Один з коників заіржав налякано, коли Привид його минав. Джон заспокоїв його ласкавим словом, спинився попестити. Наблизившись до муру, він почув, як свистить вітер у щілинах між каменями. Вартовий спитав, хто іде. Джон вийшов на світло смолоскипа.
— По воду для князя-воєводи.
— То йди, — відповів вартовий. — Тільки швидше.
Загорнувшись у чорного кобеняка і сховавшись під каптуром від вітру, той навіть не подивився, чи має Джон з собою цебро.
Джон прослизнув боком між двох загострених паль; Привид ковзнув слідом унизу. В тріщину стіни було встромлено смолоскипа; його полум’я віяло блідими жовтими прапорцями по вітрі, коли налітав порив. Поки Джон пролізав крізь прогалину в мурі, він заразом висмикнув того смолоскипа з-поміж каменів і забрав з собою. Привид хутко побіг донизу схилом; Джон сходив повільніше, тримаючи світло перед собою. Голоси табору потроху завмирали позаду. Ніч була темна, схил крутий, кам’янистий та нерівний. Відволіктися бодай на мить означало напевне зламати гомілку… а чи й шию. «Що це я роблю?» — питав він себе, поки прокладав шлях донизу.
Нижче від нього застигло військо дерев — вояків у броні з кори та листя, готових кинутися шерегами на приступ пагорба, щойно віддадуть наказ. Світло
