Чвара королів - Джордж Мартін
Коли Санса нарешті з’явилася з опочивальні, то пішла ошую Хорта, подалі від обсмаленої половини його обличчя.
— Розкажіть мені, що я такого зробила.
— Не ти. А твій братик-корольок.
— Робб є зрадником. — Санса добре знала свій урок. — Я нічого не знала про його бунтівні задуми.
«Божечки добрі, аби ж тільки не Крулеріза.» Якщо Робб зашкодить Хайме Ланістерові, її життя скінчено. Вона згадала пана Ілина і безжальний погляд жахливих блідих очей з рябого від віспи, кощавого обличчя.
Хорт пирхнув.
— Тебе добре вивчили, пташечко.
Він повів її до нижнього двору, де навколо стрілецьких цілей зібрався натовп. Люди відступили убік, даючи їм дорогу. Санса почула, як кахикає князь Гиліс. Стайнярі, що байдикували у дворі, безсоромно витріщилися на неї, але пан Горас Рожвин відвернув очі, а його брат Гобер прикинувся, що зовсім не бачить. На землі з жалібним нявканням здихав рудий кіт; між ребер в нього стирчала арбалетна стріла. Санса обійшла кота; до горла підкотила нудота.
На конячці, зробленій з палиці, підскакав пан Донтос. Відколи він на турнірі не зміг сісти на огиря, бо був п’яний, король наказав, щоб він надалі пересувався тільки таким штибом.
— Тримайтеся, — прошепотів він, стискаючи їй руку.
Джофрі стояв посеред натовпу, натягаючи коливоротом багато оздобленого арбалета. З ним поруч стояли пан Борос та пан Мерин. Від одного лише їхнього вигляду Сансі скрутило живіт.
— Ваша милосте. — Вона впала перед королем на коліна.
— Не колінкуй, не допоможе! — мовив король. — Ану підведися. Ти тут для того, щоб відповісти за останню зраду твого брата.
— Ваша милосте, що б не зробив мій брат-зрадник, я нічого про те не відала. Ви ж самі знаєте, благаю вас, молю…
— Ану поставте її на ноги!
Хорт допоміг їй підвестися з колін. Його доторк був майже лагідний.
— Пане Ланселю, — мовив Джоф, — ану розкажіть їй про жахливе свавілля.
Санса завжди вважала Ланселя Ланістера гожим на вроду та ласкавим на мову, але погляд, подарований їй, був злий та безжальний.
— Прикликавши на поміч якусь ницу химородь, ваш брат напустився на пана Стафорда Ланістера з військом варгів за якихось три дні шляху від Ланіспорту. Тисячі добрих вояків вирізали уві сні, як худобу, аж вони й меча не встигли здійняти. Вчинивши різанину, північани сіли до учти з плоті убитих.
Сансину горлянку здавили холодні пальці жаху.
— Не знаєш, що сказати? — спитав Джофрі.
— Ваша милосте, бідна дитина з розпачу нічого не тямить, — промимрив пан Донтос.
— Мовчи, дурню. — Джофрі підняв арбалета і націлив їй в обличчя. — Ви, Старки, такі ж неприродні тварюки, як ваші вовки. Я не забув, як мені спаплюжило руку твоє чудовисько.
— То була Ар’їна вовчиця! — відчайдушно заперечила Санса. — Панночка вас не чіпала, та ви все одно її вбили.
— Ні, її вбив твій батько, — відказав Джоф, — а я зате вбив його. Шкодую, що не власноруч. Минулої ночі я вбив чоловіка, більшого за твого батька. Люди прийшли до воріт кричати моє ім’я та вимагати хліба, наче в мене тут крамниця. Та я їх трохи повчив: найгаласливішому пустив стрілу просто у горлянку.
— Він помер? — Коли дивишся на бридке залізне вістря арбалетної стріли, націленої просто у обличчя, важко спромогтися на щось розумніше.
— Авжеж помер! В нього у горлянці стирчала моя стріла. Ще там якась тітка кидалася камінням — її я теж поцілив, але в плече.
Він спохмурнів і опустив арбалета.
— Я б і тебе встрелив, та матінка кажуть, що тоді північники вб’ють дядька Хайме. Тому тебе тільки покарають, а твоєму братові ми пошлемо звістку, що з тобою зроблять, якщо він не складе зброю. Гей, пес, ану вдар її!
— Дозвольте мені її побити! — Наперед випхався пан Донтос, брязкаючи бляшаними обладунками. За зброю йому правив телепень з голівкою-динею.
«Мій Флоріан.» Вона ладна була розцілувати його плямисту мармизу з набряклими жилами.
Пан Донтос застрибав на помелі навколо неї, заволав «Зрадниця, зрадниця!» і почав лупцювати по голові динею. Санса затулилася руками, захиталася під ударами; після другого волоссям потік липкий сік. Люд у дворі зареготав. Диня розлетілася на шматки.
«Смійся, Джофрі» — благала вона, поки сік тік обличчям і передом блакитної шовкової сукні. — «Смійся та втішайся.»
Але Джофрі навіть не всміхнувся.
— Боросе. Мерине.
Пан Мерин Трант вхопив Донтоса за руку і грубо відкинув геть. Червонопикий блазень простягся на землі разом з конячкою-палицею та рештками дині. Пан Борос тим часом ухопив Сансу.
— Обличчя не чіпати, — наказав Джофрі. — Мені подобається, коли вона вродлива.
Борос увігнав кулака у живіт Сансі, вибивши геть увесь подих. Коли вона зігнулася навпіл, лицар вхопив її за волосся і оголив меча. Одну жахливу мить вона була певна, що зараз їй вріжуть горлянку. Натомість площина клинка хльоснула їй по сідницях, і Сансі здалося, що під нею зламалися обидві ноги. Вона заверещала, очі наповнилися слізьми. «Нехай, скоро все скінчиться.» Лік ударів вона втратила майже відразу.
— Годі! — почула вона скрегіт Хортового голосу.
— Ні, не годі, — відповів король. — Боросе, ану здери з неї одяг.
Борос просунув грубу лапу спереду під стан сукні й рвонув щосили. Шовк розпанахався навпіл, оголивши її до пупа. Санса затулила руками груди, чуючи вдалині жорстокі смішки.
— Бий її до крові, — наказав Джофрі, — побачимо, як її братові сподобається…
— Як усе це розуміти?!
Голос Біса ляснув, наче батіг, і Санса раптом відчула, що звільнилася. Вона впала на коліна, схрестила руки на грудях, рвучко дихаючи.
— Отаке ваше уявлення про лицарську честь, пане Боросе? — розлючено гарикнув Тиріон Ланістер. Його незмінний сердюк стояв з ним поруч, а з іншого боку — один з дикунів, той, що з випаленим оком. — Що це за лицар, який сміє здіймати руку на безпорадну дівчинку?
— Той,
