Чвара королів - Джордж Мартін

Коли Станіс наблизився, вона побачила на ньому корону з червоного золота у подобі язиків полум’я. Пас був прикрашений набитими на шкіру гранатами та жовтими топазами, на руків’ї меча блищав обрізаний кутами рубін. Окрім цього, решта його одягу була дуже проста: шкіряний кубрак на підбитому каптані, поношені чоботи, бурі штани з грубої дерги. Знак на жовтому, наче сонце, прапорі зображував червоне серце у оточенні жовтогарячого полум’я. Там був і олень… щоправда, маленький, схований всередині серця. Ще цікавішим був його хорунжий: жінка в червоних шатах, що ховала лице у глибокому каптурі криваво-червоного кобеняка. «Червона жриця» — зачудувалася Кетлін. Братство червоних жерців було численне та могутнє у Вільних Містах і на далекому сході, але у Семицарстві їх майже не стрічалося.

— Пані Старк, — з крижаною чемністю привітався Станіс Баратеон, натягнув повід і схилив голову — лисішу, ніж вона пам’ятала.

— Князю Станісе, — відповіла вона.

Важкі щелепи міцно стиснулися під коротко підрізаною бородою, але дорікати про звертання він не став, за що Кетлін мовчки йому подякувала.

— Не гадав побачити вас під Штормоламом.

— Я й сама не гадала тут опинитися.

Його очі у глибоких западинах неспокійно вивчали її обличчя. Господар очей був не з тих, хто вдовольняється легковажними балачками ні про що.

— Я шкодую про смерть вашого пана чоловіка, — мовив він, — хоча другом Едард Старк мені не був.

— Він ніколи не був і вашим ворогом, пане мій. Коли князі Тирел та Рожвин запопали вас у цьому самому замку і хотіли вигубити голодом, саме Едард Старк зняв облогу.

— Але ж не з великої любові, а за наказом мого брата, — відповів Станіс. — Князь Едард виконав свій обов’язок, цього я не заперечуватиму. А я — хіба ні? Саме я мав стати Робертовим Правицею.

— Така була воля вашого брата. Нед цього уряду не хотів.

— Не хотів, але прийняв. Прийняв те, що мало бути моїм. І все ж даю вам слово вчинити правий суд над винними у його смерті.

«Які ж ви, бунтівні корольки, швидкі на обіцянки рубати голови.»

— Ваш брат дав мені таке саме слово. Та по правді, я б краще отримала назад моїх доньок, а правий суд лишила богам. Серсея досі утримує мою Сансу, а про Ар’ю не чутно ані слова, відколи помер Роберт.

— Якщо ваших дітей знайдуть у місті, коли я його візьму, їх негайно відішлють до вас.

За цими словами чулося: живими або мертвими.

— І коли ж це станеться, вельможний пане Станісе? Король-Берег ближче до вашого Дракон-Каменя, ніж Штормолам, але ви раптом знайшлися тут, а не там.

— Ви кажете відверто, пані Старк. Гаразд, я теж відповім відверто. Щоб захопити столицю, я потребую сил того самого південного панства, яке бачу онде там через поле. Воно зараз належить моєму братові. А мусить належати мені.

— Воїни віддають свою службу тому, кому забажають, пане мій. Ці князі присягнулися вірністю Робертові та дому Баратеон. Якби ви з вашим братом відклали свою чвару…

— Якби Ренлі дбав про свій обов’язок, між нами не виникло б ніякої чвари. Я його старший брат, його король. Я хочу тільки те, що моє за правом. Ренлі має скоритися мені й присягнути на вірність. Я змушу його так вчинити. А заразом і всіх інших князів.

Станіс пильно вдивився їй у обличчя.

— Але навіщо ви тут, на цьому полі, ясна пані? Невже дім Старк став за мого брата? Чи мушу я в таке повірити?

«Цей ніколи не зігнеться, не скориться» — подумала вона, — «але ж спробувати варто. Надто високі зроблені ставки.»

— Мій син править як Король-на-Півночі волею нашого панства та усього люду. Він не схиляється ні перед ким, але усім простягає руку дружби.

— Королі не мають друзів, — мовив Станіс руба. — Тільки підданих та ворогів.

— А ще братів! — вигукнув веселий голос позаду неї. Кетлін зиркнула через плече. Там поміж пеньків пробиралася кобила, на якій сидів князь Ренлі. Менший Баратеон був сліпучо гарний у зеленому оксамитовому жупані та єдвабовому кунтуші, облямованому горностаєм. На скронях сяяв вінець з золотих троянд, нефритова голова оленя здіймалася над чолом, довге чорне волосся віяло ззаду за вітром. На пасі з мечем були набиті зубчасті шматки чорного діаманту, а на шиї висів золотий ланцюг зі смарагдами.

За хорунжого в Ренлі також правила жінка, хоча за панцирною бронею Брієнни годі було побачити її обличчя або якісь ознаки статі. На верхівці її п’ятиаршинного списа під вітром з моря, що ворушив полотно прапора, танцював на золоті чорний олень.

Брат привітав його коротко й різко.

— Князю Ренлі.

— Король Ренлі. Невже це справді ти, Станісе?

Станіс насупився.

— Хто ж, як не я?

Ренлі легко стенув плечима.

— Коли я побачив твою корогву, то не був певний. Чий це ти везеш прапор?

— Мій власний.

Заговорила червона жриця.

— Король обрав собі за знак полум’яне серце Господа Світла.

Ренлі, здавалося, це розважило.

— То й добре! Якби ми обоє виступали під одним прапором, то у битві геть переплуталися б.

На це Кетлін мовила:

— В такому разі краще сподіваймося, що битви не буде. Ми троє маємо спільного ворога, який прагне знищити нас усіх.

Станіс деякий час розглядав її без натяку на усмішку.

— Залізний Престол належить мені за правом. Кожен, хто це заперечує, є моїм ворогом.

— Це заперечує уся держава, брате, — відповів Ренлі. — Старці заперечують на смертному одрі, а ненароджені діти — у черевах матерів. Заперечують у Дорні, заперечують на Стіні. Тебе у королі не хоче ніхто. Ти вже вибач.

Станіс стиснув щелепи. Обличчя його напружилося.

— Я обітував не мати з тобою жодних справ, поки ти носиш отого зрадницького вінця. І вже шкодую, що порушив власну обітницю.

— Це легковажна дурість, — гостро зауважила Кетлін. — Князь Тайвин сидить у Гаренголі з двадцятьма тисячами мечів. Рештки Крулерізового війська знову стали обозом під Золотим Зубом, а у тіні Кастерлі-на-Скелі зібралося ще одне ланістерівське рушення. Тим часом Серсея з сином утримують за собою Король-Берег та ваш омріяний Залізний Престол. Кожен з вас величає себе королем, але королівство спливає кров’ю, а на його захист ніхто не здіймає меча, крім мого сина.

Ренлі здвигнув плечима.

—