Чвара королів - Джордж Мартін

Він смикнув меча з піхов. Криця дивно засяяла у світлі згасаючого сонця: червоним, жовтим, сліпучо-білим. Повітря навколо зброї замерехтіло, наче від жару.

Кінь Кетлін заіржав та відсахнувся на крок назад, але Брієнна вмить опинилася між братами з оголеним клинком у руці.

— Приберіть меча! — заволала вона до Станіса.

«Серсея Ланістер регоче, аж захлинається» — втомлено подумала Кетлін.

Станіс вказав сяючим мечем на брата.

— Я не зовсім позбавлений милосердя, — загримів той, про кого люди казали, що він не має його ані краплі. — І не бажаю плямувати Світлоносець братовою кров’ю. Заради матері, що породила нас обох, я дарую тобі цю ніч, щоб ти, Ренлі, поміркував, яку робиш дурницю. Схили корогви і приходь до мене вдосвіта — тоді я подарую тобі Штормолам, поверну твоє колишнє місце у малій раді, ще й оголошу спадкоємцем, доки в мене не народиться син. Відмовишся — я тебе знищу.

Ренлі зареготав.

— Ти, Станісе, маєш гарненького мечика, перечити не буду. Але боюся, чи не зіпсувало тобі очі його сяйво. Подивись-но через поле, братику. Чи бачиш ти усі ті корогви?

— Гадаєш, кілька фарбованих ганчірок зроблять тебе королем?

— Королем мене зроблять мечі Тирелів. Рябин, Тарлі та Карон зроблять мене королем своїми сокирами, буздуганами і келепами. Стрільці Тарфу і латники Пенрозів, доми Фосовей, Кий, Мулендор, Естермонт, Селмі, Вишестраж, Дубосерд, Журав, Крестав, Чорнобрус, Моріген, Чмелик, Ширмер, Дюн, Пішак… ба навіть дім Флорент, брати та дядьки твоєї власної дружини — ось хто зробить мене королем. Під моїм проводом стоїть усе лицарство півдня, і це ще не найбільша частка моїх сил. Слідом просувається піхота, сто тисяч ратищ, сокир та галябард. А ти зібрався мене нищити? Чим, цікаво знати? Пістрявим набродом, що тулиться отам до замкового муру? Гаразд, я буду щедрий на числа — вважаймо, що ти маєш аж п’ять тисяч оселедцевих князьків, цибульних лицарів та заморських сердюків. Половина з них перебіжить до мене, коли ще й бійка не почнеться. Кінних в тебе хіба що сотні чотири, а може, й менше — так кажуть мої розвідники. Та й ті — легкі компанійці у вивареній шкірі, які навіть на миг ока не втримають удару панцерних корогв. Мені байдуже, яким уславленим воїном ти себе вважаєш, Станісе — оте твоє військо не переживе першої ж навали мого передового полку.

— Побачимо, брате. — Здавалося, з навколишнього світу зникло трохи світла, коли Станіс кинув меча назад до піхв. — На світанку ми все побачимо.

— Сподіваюся, твій новий бог зглянеться на твою душу, брате.

Станіс презирливо пирхнув і зачвалував геть. Червона жриця на мить затрималася.

— Краще спокутуйте гріхи вашої душі, князю Ренлі, — мовила вона і розвернула коня.

Кетлін з Ренлі разом повернулися до табору, де чекали його тисячі та її два тузні.

— Користі з тих балачок було небагацько, та хоч розважився, — зауважив він. — Цікаво, де можна взяти такого меча? А втім, нехай — Лорас мені його подарує після бою. Яке горе, що все має статися саме так.

— Ви доволі весело переживаєте своє горе, — зазначила Кетлін, якій не треба було вдавати власне пригнічення.

— Хіба? — знизав плечима Ренлі. — То й нехай. Зізнаюся, Станіс поміж нас трьох не був моїм улюбленцем. Як гадаєте, ота його казочка правдива? Якщо Джофрі — справді виплодок Крулеріза…

— …то ваш брат — законний спадкоємець престолу.

— Поки живий — так, — погодився Ренлі. — Та все ж який дурний закон, ви не вважаєте? Чому саме старший син, а не той, що найліпше годиться для престолу? Корона пасує мені так, як ніколи не пасувала Робертові й не пасуватиме Станісові. Я ж геть усе маю для того, щоб зробитися великим королем. Я сильний духом, проте щедрий на ласку, розумний, справедливий, охочий до справи, вірний друзям, грізний до ворогів, але здатний їх пробачати, терплячий…

— …скромний? — підказала Кетлін.

Ренлі зареготав.

— Ну, зрештою, навіть король мусить мати якісь вади, моя добра пані.

Кетлін почувалася виснаженою. Всі зусилля марні: брати Баратеони ладні потопити один одного у крові, поки її син стоїть проти Ланістерів сам-один. І жодні її слова або вчинки не здатні їх зупинити. «Час мені вже поспішати до Водоплину, щоб встигнути заплющити батькові очі» — подумала вона. — «Хоча б це мені ще по силі. Посла з мене доброго не вийшло, та з ласки божої може вийти добра плакальниця.»

Табір стояв на доволі зручному місці — нагорі низького кам’янистого хребта, що біг з півночі на південь. Тут панував значно кращий лад, ніж у вчетверо більшому безладному становиську на Мандері. Почувши про напад брата на Штормолам, Ренлі розділив сили майже так, як Робб у Близнюках. Величезне нагромадження пішого війська він лишив у Лихомості разом з молодою королевою, обозом, в’ючаками і всіма громіздкими обложними пристроями, а сам очолив лицарів та охочекомонних у швидкому поході на схід.

Навіть цим він вельми скидався на свого брата Роберта… але ж Робертову зухвалість завжди охолоджував своєю обачністю Едард Старк. Нед напевне б умовив Роберта привести усе своє військо, щоб оточити Станіса і поставити облогу навколо обложників. Але цей задум став неможливим, коли Ренлі кинувся стрімголов, щоб якомога швидше вхопити брата за горло. Він перегнав власних обозників на багато днів шляху, залишив харчі та хураж далеко позаду на возах, запряжених мулами та волами. І тепер мусив дати бій щонайшвидше, поки військо не почало голодувати.

Кетлін надіслала Гала Молена подбати про коней, а сама пішла з Ренлі до королівського шатра у самому серці табору. Всередині стін зеленого шовку значкове панство та очільники війська чекали дізнатися, чим скінчилися перемовини.

— Мій брат не змінився, — мовив до них молодий король, поки Брієнна знімала з його плечей кунтуш, а з чола — нефритово-золоту корону. — Не хоче він ані доброго слова, ані щедрих дарів, а хоче крові. Гаразд, він її матиме.

— Ваша милосте, я не бачу потреби у битві, — втрутився князь Матіс Рябин. — Замок має сильну залогу та повні комори, пан каштелян Корній Пенроз — досвідчений воїн, і ще не збудували такої метавки, щоб зруйнувала стіни Штормоламу. Хай князь Станіс стоїть облогою — скоро і сам їй не зрадіє, як скуштує холоду й голоду, а хісна