Чвара королів - Джордж Мартін

на сходах і шкрябала завзятіше, аби їх стерти. Старки воювали з Ланістерами, а вона ж зі Старків, тому мусить вбити стільки ланістерівських людей, скільки зможе — так-бо роблять на війні. Але їй здавалося, що в такій справі не слід покладатися на Якена. «Я мушу вбити їх сама.» Коли батько засуджував когось на смерть, то страчував його сам, власним обіручним мечем на ймення Лід. Колись вона чула, як батько казав Роббові та Джонові: «Якщо хочеш забрати в людини життя, то мусиш подивитися їй в очі й почути її останні слова».

Наступного дня вона уникала Якена Ха-Гара. І наступного теж, ба воно було й неважко: адже вона така мала, а Гаренгол такий величезний, з безліччю схованок для крихітної мишки.

А тоді повернувся пан Грегор — раніше, ніж його чекали, і цього разу пригнав череду кіз замість череди бранців. Ар’я почула, що він втратив чотирьох людей, бо вночі напав князь Берік. Але всі, кого вона ненавиділа, повернулися неушкоджені й оселилися на другому поверсі Плакучої Башти. Вис потурбувався, щоб вони мали вдосталь питва.

— Отой набрід завжди п’є, як не в себе, — бурчав він. — Ану піди і спитай, Куно, чи в них увесь одяг цілий. Як кому треба щось зашити чи залатати, то скажу бабам, вони зроблять.

Ар’я побігла нагору добре відтертими власноруч сходами. Коли вона увійшла, ніхто її не помітив. Кізвик саме сидів коло вогню з рогом пива і розповідав одну зі своїх смішних побрехеньок. Ар’я не насмілилася перебити, бо не хотіла розбитої губи.

— То було після турніру Правиці, як війна ще й не починалася, — розповідав Кізвик. — Ми собі їхали на захід — семеро нас і пан Грегор. Раф оце зі мною був, і ще молодий Йос Тихоліс, що при мосьпанові служив на полі зброєносцем. Допхалися ми, теє, до якоїсь річки-поганючки, а вона з-за дощів розлилася, нема де перейти. А неподалік шинок стоїть, то ми туди — посидіти, перепочити, теє-сеє. Пан наш ловить шинкаря і каже: наливай роги, аж доки вода не спаде. І показує йому срібняка. Бачили б ви, як він свої баньки свинячі на срібло вирячив! Отож він нам носить пиво, а з ним заразом і його дочка. А пиво слабеньке, паскудне — такі собі бурі сцянки. Ніц не звеселяє — ані мене, ані пана Грегора. А шинкар все своєї співає: який він раденький, що ми заїхали, бо з-за дощів, мовляв, ніхто до шинку не потикається. Ґелґоче, ніяк рота не стулить. А пан Грегор — він сидить собі тихо, все думу думає про підлу витівку отієї Квіточки-в-сраці-дірочки. І губи отак підібгав, міцно-міцно. Ми собі з хлопцями знаємо, що йому під руку краще не казати, коли він такий, а шинкар все плеще язиком і питається, як мосьпан виступив на чесному полі. Пан Грегор тільки отак зиркнув, та й годі.

Кізвик пирхнув, дмухнув свій ріг одним ковтком і витер піну з рота тилом долоні.

— А тим часом ота його дочка все носить та наливає. Така собі пухкенька, невеличка, років вісімнадцяти…

— Та яке там… Хіба тринадцятий минув, — ліниво пробурчав Любчик Раф.

— Ну, нехай. Таке собі дівча, нема на що дивитися. Але ж Егон надудлився пива і почав її лапати. Та й я, може, трохи рук доклав. А Раф каже малому Тихолісові: відведи вже, мовляв, дівча нагору та зробися чоловіком. Все торочить йому і торочить: мовляв, сміливіше, не бійся. Йос зрештою як задере їй спідницю, а вона як заверещить! Глека впустила і прожогом до кухні. Та й дідько б із нею, якби не старий дурень. Він отак собі просто іде до пана Грегора і просить дати дівці спокій, бо ж пан є помазаним лицарем і всяке таке.

— А пан Грегор, він спершу не зважав, як ми там собі жартуємо. А тут дивиться отак, ну знаєте, як він уміє, і наказує вести дівку до нього. Старий сам мусив витягти її з кухні — ге, як ти дурний, то хто ж тобі винен? Наш пан роздивився її та каже: «Нащо тобі здалася ця шльондра?», а старий бовдур йому: «Моя Лана — не шльондра, прошу пана». Отак і каже, просто панові Грегору в очі. А пан Грегор, він такий, і оком не змигнув: «Не була шльондра, то буде». Кидає старому срібняка, здирає з дівки сукню і гойдає її просто на столі перед її татком. А вона звивається, тріпається, як упольований заєць, і смішно так скиглить. А в старого таке обличчя зробилося, що я аж пивом через ніс обплювався — реготав, як божевільний. Тоді галас почув якийсь малий — певно, син, хто його зна. Вибіга він такий з підвалу, кидається скажено. Що поробиш — мусив Раф йому ножа у живіт встромити. А наш пан саме справу скінчив, повернувся до кухля. Ну тут вже й ми взялися до розваги. Наступний був Тобот, а ви ж його звичку знаєте — переверта він її на живіт та заходить у задні двері. Доки я дочекався, вона вже й ногами не дригала — може, зрештою вподобала таких справних хлопців. На мене, хай би ще дригала, воно якось ловкіше. А тепер смішне скажу… як усі награлися, то пан Грегор і каже старому: віддавай, мовляв, решту зі срібняка. Каже, дівка цілого срібняка не заробила… і от хай мене грець ухопить, коли старий не приніс жменю мідяків, не попросив мосьпана йому пробачити і не подякував за відвідини!

Вояки заревли зі сміху. Гучніше за всіх реготав зі своєї оповідки сам Кізвик — в нього аж юшка носом закапотіла на кошлату сиву бороду. Ар’я стояла у тіні сходів і дивилася на нього, а тоді нишком повернулася до льохів, не вимовивши ані слова. Коли Вис дізнався, що вона не спитала про одяг, то зісмикнув з неї штани та шмагав дубцем, доки ногами кров не потекла. Проте Ар’я заплющила очі й згадувала усі примовки, що дізналася від Сиріо, а тому майже нічого не відчула.

На третій вечір по тому Вис надіслав її до вояцької трапезної служити при столі. Вона обносила стіл вином, коли побачила через прохід Якена Ха-Гара за мискою. Вкусивши губу, Ар’я сторожко озирнулася, чи немає поруч Виса. «Страх ріже глибше за меч» — сказала вона собі.

Ар’я зробила крок, тоді другий, і з кожним наступним дедалі менше почувалася мишею.